«Останній із могікан», «домовик Хутора Надія», «зубр Карпенка-Карівської оселі» – саме так підписував Андрій Юрійович Тобілевич – онук славетного драматурга І.К. Карпенка-Карого (Тобілевича) численні листи, адресовані письменникам, журналістам, акторам і взагалі людям, небайдужим до історії та культури свого народу.
    Цікава і непересічна особистість, Андрій Юрійович мав сувору вдачу і крутий непримиренний характер. Його любили і недолюблювали, поважали і боялися, але ніхто не міг з ним не рахуватися. Він був філософом і поетом, трудівником і мудрецем, але, насамперед, борцем за свою мету. Вся історія його життя – історія боротьби за збереження пам’яті про своїх видатних предків. Це був його обов’язок і борг перед батьками, перед собою, перед культурою свого народу, перед минулим і майбутнім. Це стало метою і змістом його життя.
    Натура бунтарська і безкомпромісна, А. Тобілевич не прощав тим, хто відступав. А таких було чимало, бо не всі могли як він, пронести крізь роки невдач гарячу віру в корисність і благородність своєї мети. Андрій Юрійович був великим ентузіастом, ніколи не шукав спокою чи користі і залишив по собі багато добрих справ.
    Однією з форм його боротьби за збереження спадщини своїх предків були листи до близьких, друзів, діячів культури та мистецтва. Якось одна керівна особа області викликала А.Ю. Тобілевича до себе і висловила невдоволення його широким листуванням з різними інстанціями, аж до ЦК КПУ. Це викликало у Андрія Юрійовича подив і обурення. Та отямившись, він рішуче висловив протест і написав про це у ЦК, зазначивши, що це посягання на його честь та права громадянина.
    У літературно-меморіальному музеї І.К. Карпенка-Карого зберігаються автографи А.Ю. Тобілевича: вітальні листівки, листи до видатних діячів культури, листування з численними державними організаціями та періодичними виданнями, путівкик по Хутору Надія з дарчим написом І.О. Волошину…….
    Це лише невелика частина матеріалів, які свідчать про підкорення онуком драматурга численних відомств культури республіки та колишнього Радянського Союзу.
    Про постійне і невтомне прагнення А. Тобілевича зберегти культурну спадщину своїх предків, свідчать рукописні копії його листів, зроблені для А.Л. Губенка, який у 1968 році був запрошений на посаду головного архітектора міста Кіровограда. Протягом багатьох років Анатолій Лук’янович був головою секції пам’яток архітектури обласного товариства охорони пам’яток історії та культури.
    Він завжди відстоював ідеї збереження та відновлення історичного минулого нашого краю. За його проектами відбувалися реконструкції будівель Хутора Надія, будинку І.К. Тобілевича у Кіровограді.
    Завдяки вдові А.Л. Губенка Юліані Вікторівні, рукописні копії листів потрапили до нашого музею.
    Так, у листі А.Ю. Тобілевича секретареві Кіровоградського обкому КПУ А.І. Погрібняку, датованому 2 березня 1976 р. йдеться про долю будинку І.К. Тобілевича у Кіровограді: «Вельмишановний Анатолію Івановичу! У мене болить душа за будинок Тобілевичів у Кіровограді (вул. Тобілевича, 16). Бібліотека імені І.К. Тобілевича, яка займає цей будинок і сам будинок та подвір’я вкрай занедбані. Цей меморіальний будинок заслуговує кращої долі. Адже в свій час він був центром політичного, громадського та культурного життя давнього Єлисаветграда. Це реліквія нашої культури, по суті, республіканського значення».
    А. Тобілевич наголошував у листі, що цей дім пов'язаний не лише з ім’ям Тобілевичів – корифеїв театру (І. Карпенком-Карим, А. Садовським, П. Саксаганським, М. Садовською-Барілотті), а й з ім’ям М. Кропивницького, П. Ніщинського, М. Старицького, М. Лисенка, М. Заньковецької, О. Михалевича, М. Федоровського та інших. «Я вже давно плекаю ідею відселення з того дому бібліотеки і після відповідної реставрації і дому, і подвір’я, створення в ньому музею. В такий спосіб ми гарантовано збережемо для нащадків в первісному вигляді дім Тобілевичів-корифеїв…».
    Роком пізніше, а саме у листі від 22 грудня 1977 р. до П.Т. Тронька – заступника Голови Ради Міністрів УРСР Андрій Юрійович знову ж таки торкається теми збереження будинку Тобілевича: « Як там дім Тобілевича? Глядіть його!» - пише він у приписці, адресованій А.Л. Губенку.
    З гідною подиву наполегливістю і розмахом Андрій Юрійович втілював у життя ідею створення музею М.Л. Кропивницького у будинку Зайковської. У численних листах до різноманітних інстанцій червоною ниткою проходить ідея зберегти будинок, у якому мешкав Л.М. Кропивницький і створити один і єдиний меморіальний музей драматурга у Кіровограді.
    Так у листі до Міністра культури Української РСР С.Д. Безклубенка від 16 грудня 1977 р. Андрій Юрійович переймається створенням музею М.Л. Кропивницького та святкуванням 100-ї річниці театру корифеїв.
    У листі до Виконавчого комітету Кіровоградської міської ради депутатів від 17 листопада 1977 р. мова знову ж таки йде про збереження будинку Зайковської і створення у цьому приміщенні музею: «В зв’язку з наближенням 100-річного епохального ювілею 1882-1982 першого українського національного професійного театру, який організував і очолив М. Кропивницький, а за колиску став Єлисаветград (Кіровоград), нас вельми турбує доля єлисаветградського дому, в якому довгий час жив і творив Батько українського професійного театру і якому (домові), судилося стати в той час, осередком (кошем) формування першої української професійної трупи. Це одноповерховий будинок-особняк по вулиці Болотяній (тепер ріг Клинцівської та Пролетарської вулиць), який належав родичці М. Кропивницького М. Зайковській і який, до речі, добре зберігся».
    У цьому будинку, як зазначав А. Тобілевич, Марко Лукич Кропивницький написав свої знамениті п’єси «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Дві сім’ї», працював над «Зайдиголовою», «Замуленими джерелами», переробляв свої ранні п’єси.
    «Тут, - наголошував Андрій Юрійович, деякий час проживала М.К. Заньковецька, яка прибула в Єлисаветград (1882 рік) на запрошення М. Кропивницького і тут же Марко Лукич робив «пробу» обдарованості Заньковецької».
    До речі, Марія Костянтинівна на схилі літ, коли А. Тобілевич відвідував її в Києві, розпитувала чи цілий той дім, в якому М. Кропивницький суворо екзаменував майбутню геніальну артистку.
    Іншим важливим аргументом, на думку автора листа є те, що у будинку формувалася перша на Україні національна професійна трупа, яка стала основою першого українського професійного театру. З цим же будинком пов'язаний 20-річний період найактивнішого творчого життя М. Кропивницького. «Все вищенаведене надає цьому домові статусу вітчизняної реліквії української культури, статусу пам’ятника культури всеукраїнського, республіканського значення. І те, що до цієї реліквії нашої культури немає навіть місцевого екскурсійного маршруту, занедбаність і самотність дому цього, відсутність бодай меморіальної дошки, - не робить нам усім честі!» - підсумовує автор листа.
    У наступних листах до Виконавчого комітету Кіровоградської міської ради народних депутатів від 13 та 28 грудня 1977 р., до заступника Голови Ради Міністрів Української РСР П.Т. Тронька від 12 грудня 1977 р. і до Кіровоградської міської ради народних депутатів від 17 січня 1978 р., Андрій Юрійович постійно і неодноразово наголошував на необхідності збереження і відновлення пам’ятки культури – будинку Зайковської, наводячи нові й нові аргументи на захист своєї ідеї.
    Не дочекавшись підтримки від владних структур, натомість, маючи ухвалу від виконкому Кіровоградської міської ради народних депутатів про знесення історико-меморіального будинку Зайковської-Кропивницького, А. Тобілевич надсилає листа обласному прокурору (30 грудня 1977 р.): «Оскільки такі безапеляційні наміри протирічать Закону, прошу вашого незабарного втручання».
    Добрі, приязні стосунки, а головне, спільна ідея збереження пам’яті своєї нації, поєднувало двох неординарних особистостей – М.К. Смоленчука та А.Ю. Тобілевича. Познайомилися вони в кінці 1940-х років у Бобринецькому технікумі і спілкувалися до останніх днів Андрія Юрійовича: «Вічно заклопотаний, весь у русі, в неспокої. На хуторі, що має десяток гектарів, Андрій Тобілевич був всюдисущим і всезнаючим, дбав, щоб виглядала належно «столиця українського театру» - згадував М. Смоленчук.
    Постійними стали вечірні телефонні розмови двох чоловіків, після яких Микола Кузьмович записував усе почуте від А. Тобілевича: про родину, театр, гастролі, життя на хуторі. Андрій Юрійович звіряв М. Смоленчуку свої клопоти щодо святкування 100-річчя театру корифеїв.
    У літературно-меморіальному музеї І.К. Карпенка-Карого зберігаються рукописні копії листів А.Ю. Тобілевича, зроблені для М.К. Смоленчука. У відповідях з редакцій газет «Літературна Україна» від 28 червня 1976 р. та «Культура і життя» від 5 липня 1976 р. А. Тобілевичу обіцяють врахувати всі його пропозиції щодо святкування 100-річного ювілею театру корифеїв. У приписці до копії листів Андрій Юрійович висловлює здивування необізнаністю співробітників редакції «Літературної України», адже у відповіді український професійний театр згадується як Кіровоградський театр. А.Ю. Тобілевич підкреслив цей вислів у листі і не зміг стримати обурення: «І це відповідь органу Спілки письменників України! От, справді: «Не мечі бісер…».
    Зберігається у фондах літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого і дарчий напис А.Ю. Тобілевича літературознавцю, критику І.О. Волошину на подарованому йому путівнику по музею-заповіднику Хутір Надія, датований 16 грудня 1978 р. Як підписався Андрій Юрійович «Давній Хранитель Хутора Надія».
    Навіть із тієї невеликої кількості листів онука знаного драматурга, ми можемо побачити яких титанічних зусиль він докладав заради збереження спадщини корифеїв українського театру.
    Незважаючи на численні перепони та непорозуміння, він разом з однодумцями все ж таки досяг своєї мети: на сьогодні ми маємо справжні культурні пам’ятки у нашому краї: літературно-меморіальний музей І.К. Карпенка-Карого, меморіальний музей М.Л. Кропивницького і унікальний для всієї України заповідник-музей І. Тобілевича (Карпенка-Карого) Хутір Надія. Сам же Андрій Юрійович вважав, що зробив украй мало. Недарма ж, на своє 70-річчя відмовився від звання заслуженого працівника культури, написавши до обласного комітету КПУ, що не гідний такої честі.
    Усе довге подвижницьке життя А. Тобілевича пройшло у невтомній праці. Заради вічної пам’яті історії.