ЗІРКА ЗА НОМЕРОМ 136

   Відшукати вулицю Котляревського в Кіровограді не так-то просто навіть старожилам. Однобока, всього на десяток будиночків - це швидше провулок, ніж вуличка. Розташована вона на Новомиколаївці, поруч з вежами старої водокачки, біля самісіньких залізничних колій. Семен Фокович добився, щоб саме тут виділили йому ділянку під забудову. Звів він свої "хороми" на дві кимнати з кухнею, потім, правда, ще веранду прибудували. Зручно було йому - до роботи рукою подати. А працював ввін у паровозному депо Кірово-Українське.
   Давно вже немає С.Ф.Тютюшкіна серед живих, ліквідовано паровозне депо, а будиночок стоїть. Чепуренький, привітний, з вишнями на причіпку та крислатого грушею на подівіїр'ї. Тепер мешкає тут з сім'єю дочка Тютюшкіна - Зоя Семенівна, медсестра однієї з міських лікарень. Дівчам ще була Зойка, коли в 1945 році в сибірське село приїхав батько, щоб забрати їх додому. Спочатку не впізнала його. Постарів, з блискучими нагородами на кітелі, при погонах. Довго ж татка не було в сім'ї. Чотири роки!
   Війна почалася воїна для нього несподівано. Привів вантажний поїзд на Помічну, там і дізнався про віроломний напад фашистів. Повернувся в Кіровоград, і зразу ж, не переодягаючись, подався до військкомату. З Червоної Армії він демобілізувався ще в 1924-у. Але ж з обліку ще не знятий. У військкоматі із залізничниками й мови на стали вести про відправку на фронт - чекали особливого розпорядження.
   З початком війни межи звичного, добре вивченого маршруту Помічна - Кіровоград - Знам'янка значно розширились. Нерідко доводилося із 3нам'янки доставляти ешелон з військами до станції імені Т.Г.Шевченка. А там "запрягали" паровоз під состав, який треба було негайно відправляти в бік Одеси.
   На місто все частіше налітали фашистські коршуни. Найцінніші вантажі залізничники вже відправили на схід. З серпня з Наркомату шляхів надійшов наказ про евакуацію усіх локомотивів. Напередодні Семен Фокович устиг відправити у глибокий тил сім'ю. Як і всі, з дружиною і дітьми прощався похапцем, ніколи було. Наступного дня настала і його черга. В поїзді, який вела бригада Тютюшкіна, їхало керівництво станції Кірово - Українське і депо, їхали в бік Знам'янки. Семен Фокович з болем у серці поглядав за вікно на нескошені ниви, на людей з клункаїли і торбами. Хто ніс маля на руках, хто смикав за налигач корову. Все це вервечкою тягнулося поряд із залізничним насипом. Велике лихо зірвало людей з насиджених місць і погнало у безвість. А хіба він знав, куди їде, на скільки залишив напризволяще домівку, чи побачиться ще коли з дітьми?..
   До Кучерівки добрались благополучно. А кілометрів через два потяг знаками зупинив обхідник.
   - Німці вже в Хирівці, - повідомив він Тютюшкіну.
   А коли до паровоза прибігло начальство з вагонів, той продовжив:
   - Племінниця моя щойно на велосипеді прикотила з Богданівки. Так вона каже, що бачила на станції під лісом десятка півтора германців у касках, з автоматаміи. Один навіть гукав її не по-нашому. А вона чимдуж на педалі...
   Півгодини тому телефоном із Хирівки черговий повідомляв, що там усе спокійно, що наші ще в Цибулевому і Фундукліївці. То звідки ж тут німці взялись?
   - Може, десант або розвідник? - будували здогадки.
   Діяти треба було швидко. Після короткої наради військових і залізничників вирішили перед паровозом поставити дрезину з вибухівкою. Накрили її брезентом, а зверху накидали всякого залізяччя. Хоч як спішно не готувалась операція, все ж зуміли все розрахувати і передбачити. Тепер все залежало від машиніста: треба було витримати необхідну дистанцію між дрезиною і паровозом, щоб не злетіти під укіс від вибуху. Рвонуло якраз там, де було найбільше скупчення ворогів. А секунди через три після вибуху мимо вокзалу на повній швидкості прогуркотів поїзд. Уцілілі гітлерівці не встигли оговтатися, обстріляти його.
   - Отак і прорвалися до Знам'янки, - розповідав пізніше Семен Фокович.
   На вузловій станції довго не затримали. Паровозне брмгада поповнила запаси вугілля і води - і далі до Кременчука. Лише в Харкові Тютюшкін одержав призначення в паровозне депо Тихвин Північної залізниці. Поглянув иа карту, щоб зорієнтуватися, і сказав помічнику й кочегару:
   - Їдемо, хлопці, під Ленінград.
   А під Ленінградом назрівали події. Ворог з шкури пнувся, щоб пошвидше захопити місто на Неві. Стискується вороже кільце. Восени почалася ще небачеіна в історії блокада. Щоб послабити натиск ворога на підступах до Москви, в листопаді наші війська під Тихвином наносять відвертаючий увагу удар. У ході боїв доводиться залишити місто. Та через місяць, 9 грудня, Тихвии було визволено. Більше року знаходився в тих краях наш земляк. Робота, як він казав, була звичайною: перевозив війська і бойову техніку, майже на передову доставляв боєприпаси, переправляв у глибокий тил поранених. Кілька разів доводилось доставляти продовольство у голодуючий Ленінград.
   Лише іноді, розговорившись, Семен Фокович розповідав про деталі тієї "звичайної роботи". Ох і нелегко доводилось діяти залізничникам у прифронтовій зоні. Бо не закопаєшся в землю під час обстрілу, як піхотинець. Не відповісиш вогнем по ворогу, як артилерист. Не атакуєш пртивника як танкістабо пілот. І кращої позиції не вибереш. Машиніст і його поїзд залишаються хоч і рухомою, а все ж мішенню для ворога. Бо прнв'язаний до колії і можеш рухатись тільки вперед-назад. От і маневруй.
   Гітлерівські пілоти полювали буквально за кожним поїздом. А локомотивній бригаді, окрім всього іншого, потрібно було виділяти одного чоловіка, який би зірко спостерігав за небом. Бо в паровозшій кабіні - не те що не землі, гулу літаків, котрі наближаються, не почуєш.
   Отак і їздили щоразу під бомбами ї кулями, виявляючи кмітливість і винахідливість. Бригада Тютюшкіна першою в депо Тихвин за прикладом вологодських машиністів наростила борти тендера паровоза. Це щоб при перевинній екіпіровці побільший запас палива брати, щоб вистачило його туди й на зворотний шлях.
   Восени 1942 року, коли формувалася колона № 12 особливого резерву Наркомату шляхів, рекомендували до її складу і досвідченого машиніста, члена КПРС С.Ф.Тютюшкіна. Незабаром колону направили на Волгу, де розгорталася Сталінградська битва.
   Обновилася його бригада. Осколки і кулі діставали паровозників. Дах кабіни міг захистити хіба що від дощу і вітру, але не від кулеметних черг. Вирушаючи на новий фронт, Семен Фокович наварив лист броні на дах кабіни. Під нею впевненіше почували себе нові помічник і кочегар.
   Першим же рейсом Тютюшкін перевозив одну з піхотних частин. Все йшло благополучно, добралися майже до місця призначення. Тютюшкін уже подумав, що тут набагато спокійніше, менше літає в небі повітряних піратів, не те, що під Ленінградоім. Аж раптом ви6ух попереду на колії. За ним зразу ж другий. Огледілися - навперейми поїзду мчало кілька фашистських танків, а слідом бігли автоматники. Сутичку звичайного поїзда з танками навіть поєдинком не назовеш, це безкарне зннщення першого. Наші воїни висипали з вагонів, за гвинтівки взялися і паровозники. Зав'язався бій. Хто зна, чим би він закінчився, якби не підоспіли наші тридцятьчетвірки.
   - З вогню та в полум'я, - мовив про себе машиніст.
   Ні. І тут не давали спокою ворожі коршуни. Жодна поїздка не обходилася без того, щоб вони не налетіли, не влучили в потяг, а головне - в паровоз.
   - В поїздках хлопці так вимотували нерви і жили, що з ніг валилися, - згадував Семен Фокович.
   Розслаблятись не було часу. Закінчувалась поїздка, і треба було, перш за все, оглянути машину, там пробоїну заварити, там понівечену осколком деталь замінити. І не завжди це робилося в деповських цехах з допомогою бригади ремонтників, здебільшого в польових умовах своїми силами. Ще потрібно було завантажите тендер, залити воду. А тоді вже відпочивай, чекаючи нового наказу. Нерідко паровозники не встигали очей зімкнути, як їх підіймали по тривозі. Наближалися фашистські літаки, і необхідно було терміново розтягувати скупчення вагонів ка станції, кудись подалі відігнати паровоза.
   Не лише свою бригаду, а й бувалим військових не раз дивував своєю кмітливістю і винахідливістю наш Тютюшкін. Одного разу вели поїзд з вагонами, битком набитими пораненими. А тут, де не візьмись, - фашистський літак. Розвертається і бомбами атакує поїзд. Раз, вдруге, втретє, і все ближче до вагонів вибухи. Тютюшкін і раптово гальмував, і ривком набирав швидкість, і подавав состав назад. Як на зло на дільниці колії витягнулись струнами до самого далекого горизонту. А ні вибалка тобі, ні повороту.
   - Не відстане, гад! - вилаявся Семен Фокович, витираючи рукавом рясний піт з обличчя.
   Як тільки літак ще раз шугонув над потягом, Тютюшкін почав випускатіи пару через труби інжекторів. За його наказом помічник повернув регулювальний гвинт запобіжника клапана, і в морозяне повітря вирвався ще один струмінь пари. За якусь хвилину паровоз і передні вагони сховались за густим туманом, ніби димом.
   - Пряме попадання! - зробивши розворот і уздрівши цю картину на землі, зрадів фашистський льотчик. Він клацнув фотоапаратом і подався на свій аеродром хвалитися удачею. За кожен знищений паровоз гітлерівське командування нагороджувало пілотів залізним хрестом.
   Як тільки літак зник за видноколом, бригада Тютюшкіна повела иеушкоджений поїзд далі.
   Таких і подібних прикладів було немало у фронтовій біографії нашого земляка. За виключні заслуги перед державою у справі забезпечення перевезень для фронту і народного господарства і видатні досягнення у відбудові залізничного господарства в складних умовах воєнного часу восени 1943 року Указом Президії Верховної Ради СРСР С.Ф.Тютюшніну було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі "Серп і Молот".
   Інженер - лейтенантом тяги, почесним залізничником повернувся Тютюшкіи у рідне депо. Від командних посад відмовився. Знову водив поїзди до Помічної і Знам'янки. В 1945 його нагородили почесним знаком "Відмінний паровозник", а згодом - другим орденом Леніна.
   Прожив він майже 80 років і залишив добру пам'ять про себе. Був великим трудівником і чуйною людиною. Носив Золоту Зірку за № 136. Як свідчать офіційні дані, за період Великої Вітчизняної війни всього 125 залізничників удостоїлися звання Героя Соціалістичної Праці. С.Ф.Тютюшкін - один з перших серед них.

В. Проценко
"Кіровоградська правда", 25.01.1990