Кар'єра Семена Тютюшкіна

    У доповіді з нагоди 60-річчя Кіровоградщини мою увагу привернуло прізвище Героя Соціалістичної Праці Тютюшкіна, назване в ряду тих, хто вписав свої сторінки у біографію області, - військової льотчиці Антоніни Худякової, бригадира тракторної бригади Василя Моторного, художника Миколи Бондаренка, музиканта Юрія Хілобокова, льотчиків-космонавтів, уродженців нашого краю Леоніда Попова та Юрія Меленченка.
    Привернуло, напевне, тому, що почув його вперше. Раніше не траплялося, немає його чомусь і в "Історії міст і сіл. Кіровоградська область". Потім якось забулося, до цього імені повертатися не доводилося. І ось нещодавно, коли я ближ-че познайомився з відомим у Кіровограді колекціонером поштових листівок Юрієм ТЮТЮШКІНИМ, почув від нього:
    - А знаєте, Семен Фокович - мій дід. У Кіровограді є й вулиця його імені. Щоправда, вже не те, щоб і вулиця, а так собі - провулок.
    У книзі "Герої сталевих магістралей", виданій у Москві у 2000 році під редакцією міністра шляхів сполучення Російської Федерації Аксьоненка, характерною для таких видань мовою сказано: "Робота на прифронтових ділянках вимагала великої мужності, а часом і героїзму, військової дисципліни і чіткої організованості дій людей. Усі розпорядження командира підлягали беззаперечному і неухильному виконанню з обов'язковою доповіддю про виконану роботу і контролем виконання. З гордістю Тютюшкін констатував, що у підрозділі, де він був старшим, ці вимоги суворо дотримувалися і не було жодного порушення трудової і технологічної дисципліни, жодного браку в роботі. Це досягалося не тільки суворою вимогою чіткого виконання завдань, щонайсуворішого дотримання дисципліни, але й всебічним розвитком свідомого соціалістичного змагання на основі патріотизму і високої відповідальності за доручену справу. Таке ставлення до роботи увійшло у плоть і кров кожного працівника, який прагнув усіма силами прискорити розгром гітлерівських загарбників".
    Залишимо минулому згадку про соціалістичне змагання у прифронтовій зоні. Якщо бути відвертим, то там було не до нього. Чіткість роботи залізничників диктувалася жорстокими умовами війни і надихалася їхнім патріотизмом.
    Семен Фокович на початку війни був уже залізничником зі стажем. У паровозному депо станції Кірово - Українське (так свого часу називалася залізнична станція Кіровоград) Тютюшкін почав працювати після демобілізації з армії у 1924 році. Трудився на совість, тож йому одному з перших довірили водити великовагові поїзди. З перших днів війни брав активну участь у перевезенні цінних вантажів, військових і бойової техніки. Його звичний маршрут Помічна - Кіровоград - Знам'янка після фашистського вторгнення помітно розширився: нерідко доводилося зі Знам'янки доставляти ешелони до станції ім.Шевченка чи вести состав на Одесу. Зустріч із фашистами на будь-якому кілометрі щодень ставала все реальнішою. Вперше він їх побачив з вікна паровозної кабіни у Хирівці (тепер - Чорноліська), коли вів потяг на Знам'янку. Кілометрів за два до станції поїзд зупинив прохідник:
    - Німці вже у Хирівці.
    Треба було щось робити, аби будь-що прорватися. Після короткої наради, яку провело керівництво станції, що їхало у цьому поїзді, вирішили пустити попереду паровоза на безпечній відстані дрезину з вибухівкою і підірвати її там, де покажуться фашисти. Вибух ошелешив німців, а за кілька секунд повз вокзал промчав состав Тютюшкіна.
    Далі воєнна дорога повела Семена Фоковича спочатку до Кременчука, потім до Харкова, а далі - на північ, у паровозне депо міста Тихвін Північної залізниці. Більше року провів там Тютюшкін - під постійними обстрілами й бомбардуванням ворога, маневруючи составом, ухиляючись від прямого влучання, вдаючись до професійних хитрощів. Про один із таких випадків (це було під Сталінградом, куди Тютюшкіна направили у складі колони № 12 особливого резерву Наркомату шляхів сполучення) він розповідав так.
    Якось його бригада вела ешелон з пораненими бійцями. Раптом у небі з'явився фашистський літак і почав атакувати поїзд одиночними бомбами. Кілька з них не влучили в ціль, але чимдалі наближались до неї. Місцина була рівнинна, колія пряма - словом, відкрита мішень для ворога. Як тільки літак у черговий раз пролетів над поїздом і скинув бомбу, Тютюшкін стишив хід і швидко почав випускати пару через труби інжекторів. Паровоз і передні вагони вкрив густий туман. Фашист, очевидно, подумавши, що влучив, розвернувся і подався на свій аеродром.
    У тій же, згаданій на початку, книзі далі говориться: "Колектив, очолюваний Тютюшкіним, не раз заохочувався. А працювати доводилося у прифронтових умовах великих битв, спершу у Сталінграді, а потім біля Курської дуги. Дорогами війни колона № 12 пройшла через Харків, Курськ, Бєлгород, Ніжин, Бахмач, Київ, Рівне, Оршу, Мінськ, Брест, Вільнюс, Каунас, Гродно та інші великі залізничні вузли СРСР і Польщі". Про роль залізничників у Великій Вітчизняній війні вдячно відгукнувся маршал Чуйков: "Героїчні зусилля прикладали наші радянські залізничники, щоб налагодити безперебійне постачання фронту... Коли мені доводилося зустрічати людину в залізничній формі, я дивився на неї, як на бійця з передової".
    У 1943 році Семену Фоковичу Тютюшкіну присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці з врученням медалі "Серп і Молот" та ордена Леніна. Другий орден Леніна він отримав уже після війни.
    Додому Тютюшкін повернувся інженер-лейтенантом тяги. У повоєнний час міг далеко піти вгору по службі. Але службової кар'єри не зробив. Бо вважав найвищою для себе метою водити поїзди звичним маршрутом: Знам'янка - Помічна. А ще допомагати своїм землякам як депутат міської ради.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ
"Народне слово", 6.05.2006