Збірка художньо-меморіального музею О.Осмьоркіна досить об'ємно представляє періоди мистецької еволюції пейзажного жанру в творчості художника.
    Пейзажем О.Осмьоркін захопився ще в юності, навчаючись у Вечірніх рисувальних класах Єлисаветградського земського реального училища у самобутнього, на жаль, нині майже невідомого українського живописця Феодосія Козачинського (1864-1922), однією з особливостей мистецького виховання якого була робота з учнями на пленері. „Це були уроки живопису з натури, що супроводжувалися вудінням риби, варінням юшки. Все було тепло і дуже сердечно", - пише в своїх спогадах відомий поет і драматург теж єлисаветградець Арго (О.Гольденберг), який навчався у Козачинського та товаришував з Осмьоркіним.
    Розглядаючи твори О.Осмьоркіна цього періоду: „Спиртзавод в Єлисаветграді", „Будинок з колонами" більш глибоко розумієш майбутні живописні захоплення художника. „Околиця Єлисаветграда" 1910 р. - дерев'яний місток, перекинутий через невеличку річку, край берега, дальня лінія дерев, тополі, що вертикалями піднімаються в небо, вторячи ритму стовпчиків мостової кладки і їх відображенню у воді. Простий, невибагливий мотив під пензлем молодого художника перетворюється на яскравий, насичений внутрішньою поетикою романтизму та потужними живописними темпоритмами, художній твір. Мотиви мосту, старовинної архітектури, самотньої хати, дерев, зокрема, верби, тополі, акації знайдуть в подальшому відображення в багатьох пейзажних темах митця. Стримана кольорова палітра згодом виведе його на шлях розкриття таємниць колориту, а пошук виразності форми за допомогою контрастів теплих - холодних тонів і робота чистим кольором відкриють шлях до декоративності. Тож, спротив холодному академізму, подальше захоплення імпресіонізмом і творчістю М.Врубеля під час навчання в Київському художньому училищі, будуть логічними кроками художника О.Осмьоркіна.
    Перехід від одного вчителя до іншого, митарства від школи заохочення художеств в С.- Петербурзі до Київського художнього училища, а згодом приватної школи живопису Іллі Машкова в Москві, яскраво відображають цілеспрямованість пошуку митця. „Я блукав в Петербурзі і Києві як повз чужого мені „Світу мистецтва", так і повз прісного епігонства передвижників. Серед моїх педагогів не було П.Чистякова, за яким багато хто йшов довірливо і захоплено, виключення на той час складав лише І.Машков, до якого я тягнувся ще в Києві", - писав О.Осмьоркін.
    Дійсно, зустріч на київській виставці в салоні Іздебського з творами мистецької групи „Бубновий валет", одним з фундаторів якої був І.Машков, стала знаковою для О.Осмьоркіна. Через живопис „сезаністів" О.Осмьоркін відкрив для себе шлях мирного співіснування реалістичного світогляду і формопошуків нового мистецтва ХХ ст. Художник неодноразово зазначає: „Я кровний син „Бубнового валету", в той же час, на відміну від іноді жорсткого конструктивізму, примітивізму і буфонадності „валетів" твори О.Осмьоркіна мають поетично-романтичний і навіть філософський характер, чим, власне, він стає досить близьким до естетики символізму та романтизму.
    Пейзажі 1920-х років - мотиви парків, алей. Великі колірні маси зелені змішуються з фрагментами архітектури, що неначе зникає серед живого розмаїття природи. З середини 1920-х рр. краєвиди на полотнах художника набувають панорамності. За спогадами сучасників він полюбляє писати етюди з вікна. В міському пейзажі О.Осмьоркіна 1930-1940-х рр.. домінують камерні сюжети старих вулиць, паркових алей, церковної архітектури. Особливим захопленням художника стають мотиви Троїце-Сергієвої Лаври та містечка Загорська, від яких він не відмовляється, незважаючи ні на які ідеологічні обмеження.
    В експозиції музею представлена картина „Бабине літо. Загорськ." 1947 р. Твір наповнений сонячним світлом, динамізмом, насичений кольором. В ньому неначе звучить музика тріумфу природи. І це в трагічний період життя художника. Його звинувачено в формалізмі, відсторонено від педагогічної роботи, а згодом буде заборонено приймати замовлення, встановлено негласний нагляд відповідних органів. Вижити йому допомагає саме поетичне світосприйняття, завдячуючи якому художник має можливість виплиснути природньо притаманну йому силу внутрішнього оптимізму.
    Взагалі для творчості О.Осмьоркіна література та поетичне слово мають величезне значення. Відомо, що він був завзятим пушкіністом, навіть своє життя співставляв з життям поета, знаходячи історичні й психологічні паралелі епох ХІХ та ХХ ст. В 1928 р. О.Осмьоркін створив цілісну серію творів, присвячену Пушкінським місцям, віддавши данину неокласичній традиції. Досить часто на квартирі художника збираються знані поети того часу - М.Кузьмін, О.Мандельштам, С.Єсенін, В.Маяковський, А.Ахматова. О.Осмьоркін легко орієнтувався в літературному класичному спадку, часто використовуючи той чи інший поетичний рядок як основу живописного твору. Тому в ленінградських мотивах прочитуються віршовані рядки Ф.Тютчева, а в картині „Україна" 1930 р. яскраво відчутні слова Т.Шевченка з поеми „Сон". Зазначу, що українська культура не була чимось екстравагантним чи чужим у родині художника. Підтвердженням тому може бути, наприклад, "Кобзар" з бібліотеки О.Осмьоркіна видання 1932 р. з дарчим написом: „Моя дитино! Згадуй про наше життя з тобою в м.Москві з 5.ХІІ.31 по 26.ІІІ.32. Міцно стискаю тебе в обіймах. Твій батько", виконаним українською мовою.
    В основу картини-пейзажу „Україна" художник поклав єлисаветградський етюд 1926 р., який за своєю емоційністю, монументальністю композиції, локанічністю живописної мови не поступається станковому твору. З високої точки споглядання перед художником розкривається широкий краєвид: неначе пружною дугою лука вигинається лінія битого шляху, стрімко, як стріли, зриваються в небо стовбури тополь, в низині дерев"яний міст, блискуча синь звивистої річки, кучеряві верби, серед яких ховаються солом"яні стріхи та дерев"яні дахи білих хат, завершує композицію вузька стрічка неба.
    О.Осмьоркін завжди обирав простий мотив з ясною, чітко вираженою плановістю, зазвичай розміщуючи композиційний центр в глибині твору. Цей принцип, можливо запозичений з фотографії, наділяє широтою і масштабністю навіть невеликі за розмірами кримські етюди 1930-х рр. „Кримський пейзаж з тополями" , „Ранок. Крим. Кози" - ці живописні перлини вирізняються особливою теплотою і ліризмом. Експресивний, щільний мазок, чергуючись з м"якими дотиками пальців по краю фарбового шару, збирають світло й тінь в єдине ціле повітряного простору, поєднання тонких вальорів, класичних лісерувань та імпресіоністичного живопису створюють особливе відчуття матеріальності. Художник часто радив студентам: „Пишіть не оком і рукою, а виразом почуття. Пишіть ваше відношення". Саме тому, не зазвичай дощовим, похмурим або помпезно-імперським, а сповненим сонця містом людей постає перед нами Осмьоркінський Ленінград. Велич єгипетського сфінкса монументальної Академічної Набережної, стрілки Василівського острова на рисунку, виконаному митцем з вікна Ленінградського інституту живопису, скульптури і архітектури ім. І.Рєпіна, тане в неспокої дня, буденному русі людей і машин, а монументальний пам'ятник Петру І в однойменному пейзажному мотиві виступає лише мовчазним атрибутом історії, яка в Осмьоркінських пейзажах - миттєвість минулого в порівнянні з вічністю животворного духу природи.
    Він любив Петербург і тим болючішими були звинувачення у формалізмі, що прозвучали в 1947 р. на його адресу в стінах Академії мистецтв, якій він віддав майже 20 років свого життя. Подальші події призвели до важкої хвороби митця. О.Осмьоркін переніс декілька інсультів, але при цьому в нього залишалася глибока внутрішня потреба малювати. „Я живу тільки мистецтвом, а на рахунок інтриг - їх дуже багато. Вони ранять моє слабке серце. Але воно б"ється заради слави тяжкого і нещадного мистецтва. Ми себе йому присвятили не задля тимчасової нісенітниці, а чогось значно більшого", - писав О.Осмьоркін у квітні 1948 р. в листі до свого учня - художника Петра Івановського. Третій інсульт надовго відібрав у нього здатність працювати і говорити. „Всі ми боялися важкої інвалідності, але доля, жалкуючи його, повернула йому частину минулої сили. Осмьоркін знову взявся за пензля", - згадував його товариш, теж єлисаветградський художник Амшей Нюренберг. В цей час О.Осмьоркін пише яскраві портрети і натюрморти.
    Поетичним гімном звучить і останній етюд художника „Пльоскове", над яким він працював за декілька годин до своєї смерті. Лазурова синь неба, жовто-зелене тло землі, спилені стовбури дерев, що своїми молодими пагонами-вітками, неначе руками тягнуться вгору, згинаючись, але не ламаючись під стрімкими поривами вітру. За спогадами учнів, О.Осмьоркін міг годинами малювати дерева, відслідковуючи їх форму, колір, досліджуючи природні ритми. Це заняття перетворювалося в своєрідне священнодійство, в результаті якого дерево отримувало нове, образне життя. Легкість майже акварельної прописки в етюді чергується з насиченістю руху ліній, маси дзвінкого кольору задають тон майбутньому колориту. Художник з дивовижним артистизмом і майстерністю будує кольорову композицію, яка так і залишилася незавершеною.
    25 червня 1953р. в Олександра Осмьоркіна стався черговий крововилив у мозок. Він ще живий і може спілкуватися записками з дружиною Надією. Ці свідоцтва боротьби за життя не можливо читати без хвилювання, але в них також є вияв його поетичного характеру. Перша записка: „Виправив все, як міг", друга - „Води", наступні: „Хусточка", „Дякую тобі душевно", „Я дуже тебе люблю", далі вражаюче - „Посидимо завтра", „Я жити без тебе не можу"... О 14-00 він втратив свідомість, а о 19-15 художника не стало. Похований художник в Москві на Ваганьковському кладовищі.
    За оцінками мистецтвознавчої критики саме останні твори Олександра Осмьоркіна свідчили про відкриття нового яскравого періоду в творчості митця, якому, на жаль, не судилося сповна зреалізуватися.