Театр має таку ж давню історію, як і історія людства. Театр – мистецтво колективне, адже спектакль створюється під керівництвом режисера, спільними зусиллями акторів, художників, композитора, хореографа і багатьох інших працівників театру (освітлювачів, костюмерів, гримерів і т. д.).
    Сценічне дійство увібрало в себе якості багатьох мистецтв, одними з яких є мистецтво образотворче. Театральний художник – професія особлива. Це обличчя театру. Зазвичай він - універсал, адже, щоб охопити логіку сценічного дійства, треба мати розвинене просторове мислення, щоб розробити і збудувати декорації та одягнути акторів – дизайнерські, архітектурні та інженерні знання, мову історичних стилів, історію костюму – і тоді з’явиться єдине, оптимальне рішення, узгоджене з режисерським задумом.
    Від почуттів, які художник вкладає у колір, оформлення сцени, декорацій, ескізів залежить, які емоції отримає глядач. Це так звана закадрова робота театральних майстрів, кінцевий результат якої значною мірою впливає на сприйняття вистави.
    У літературно-меморіальному музеї І.К.Карпенка-Карого зберігаються ескізи декорацій, костюмів, афіш, макети декорацій до вистав Кіровоградського театру ім. М.Кропивницького. Вони налічують 62 предмети основного та 10 науково-допоміжного фондів. Частина з них - до п’єс І.К. Карпенка-Карого та М. Л. Кропивницького, створені художниками Миколою Сакевичем, Есфір Білецькою, Василем Єременком, Данилом Нарбутом, Валерієм Івановим.
    Справжніми універсальними художниками були свого часу Микола Сакевич та Есфір Білецька – подружжя, яке понад 30 років присвятило театру ім. М.Кропивницького. Частину створених ними ескізів до музею І.К.Карпенка-Карого передав заслужений діяч мистецтв України Іван Васильович Казнадій, частину – донька театральних художників Галина Миколаївна Сакевич.
    До нашого міста Микола Сакевич приїхав у 1946 р. на запрошення режисера Григорія Володимировича Воловика. За час роботи у театрі ім. Кропивницького оформив понад 100 вистав. У кожній з них – глибоке знання історичної епохи, своє розуміння і ставлення до п’єси.
    Донька М.Білецького згадувала: «Батько був противником статичності оформлення. Він говорив, що оформлення у виставі повинно «грати», бути діючою особою. Буде багато варіантів, поки він вибере найкращий… І ось на очах у здивованого загалу пропливає, повертаючись, декорація, опускаються падуги, змінюючи інтермедійні завіси, рухаються портали, використовуються кадри кінохроніки, естрадні сценічні рішення».
    Принцип роботи М.Сакевича у театрі полягав у тому, що художник не просто живописець чи декоратор, а й конструктор, архітектор, скульптор, актор і режисер. Він був твердо переконаний, що в театрі необхідно мати союз режисера і сценографа. «Художник має бути режисером дії, інакше мої ескізи – просто гарні картинки», - цю фразу він повторював неодноразово і був щасливим, коли доля надавала можливість співпраці з талановитим режисером.
    У фондах музею зберігаються ескізи декорацій М.Сакевича до вистав за п’єсами М.Л.Кропивницького «Вій» (1959), «Пошились у дурні» (1956) та до вистави за п’єсою І.К.Карпенка-Карого «Суєта» (50-60-рр. ХХ ст.).
    Есфір Білецька працювала художником-постановником, а у 1948-1949 рр. - головним художником театру. «Вона – майстер ескізів костюмів, досконало знала історію костюмів різних епох, народів, крій, технологію пошиття. Це від мами я чула – «епоха Наполеона», «епоха Реставрації», «час Шекспіра і Шиллера». І на кожному ескізі був грим, парик, а головне – характер. У батька вона вчилася майстерності конструктора, йому ж, як художник, віддавала своє сприйняття прекрасного», - писала у своїх спогадах донька знаних художників.
    Завдяки їй фонди літературно-меморіального музею І.К.Карпенка-Карого поповнилися ескізами жіночих костюмів Е.Білецької до вистави «Паливода XVIII ст.» за п’єсою І.К.Карпенка-Карого.
    З 1944 по 1980 р. у театрі ім. Кропивницького художником-декоратором, завідувачем постановочної частини, художником-постановником працював Василь Георгійович Єременко. З 1969 р. він – головний художник театру.
    В.Єременко – майстер широкого художнього діапазону, епічно-реалістичного і філософського мислення. Кожна його робота була сповнена глибокої думки, життєвої правди, вишуканості та образності втілення. Відкривалася завіса – і зал від подиву завмирав. А через мить вибухав такими вдячними і схвальними оплесками, що аж стіни двигтіли. І так упродовж майже сорока років.
    Його художньому стилю властива лаконічність, велика винахідливість і надзвичайна точність деталей, чого свого часу вимагав Марко Кропивницький, продуманість композиційного рішення вистави і велика зручність для акторського та монтувального цехів.
Кожному спектаклю він зумів дати таке оформлення, яке або підкреслювало, або поглиблювало переживання людей, і таким чином органічно поєднувалося з розвитком сценічної дії.
    У 1957 р. заслужений діяч мистецтв України Іван Васильович Казнадій разом з художником В.Єременком здійснили постановку вистави «Хазяїн» за п’єсою І.К.Карпенка-Карого. Вона витримала сто аншлагів. Іван Васильович подарував музею світлини вистави, завдяки яким можливо уявити, які сценічні декорації були створені художником.
    У 2015 р. керівник (1993-2013) літературно-драматичної частини Кіровоградського театру ім. М.Кропивницького Володимир Петрович Шурапов передав до музею ескіз декорації кімнати до вистави «Хазяїн» за п’єсою І.К.Карпенка-Карого, автором якого є В. Єременко.
    Знайшли своє місце у музейному зібранні ескізи костюмів героїв вистави «Титарівна» за п’єсою М.Кропивницького (за Т.Шевченком), яка була поставлена у 1981 р. Їх автором є театральний художник, живописець Данило Нарбут. Він працював у театрах Києва, Ковеля, Коломиї, Черкас, Івано-Франковська.
    У театрі ім. М.Кропивницького Данило Георгійович оформив лише одну виставу – «Титарівна». Проте, вона вразила і критиків, і глядачів і запам’яталася надовго. Колишній головний режисер театру ім. Кропивницького Володимир Захарович Савченко у книзі «Фрески пам’яті» згадував про свою режисерську роботу та роботу художника Данила Нарбута над «Титарівною».
Не зважаючи на те, що в театрі був досвідчений головний художник Василь Єременко, а черговим успішно працював Валерій Іванов, В. Савченко отримав дозвіл запросити на постановку «Титарівни» художника з Шевченкового краю – Данила Нарбута. Над п’єсою працювали два чи три дні у майстерні Данила Георгійовича.
    Володимир Савченко залишив йому план сцени, виписку на реквізит та костюми і повернувся до Кіровограда. Нарбут пообіцяв за тижнів три привезти на худраду все, що належить художнику-постановнику. А це – макет або ескізи декорацій. Митці традиційної школи виставляли кілька перемін декорацій. Це, як правило, інтер’єрні та пейзажні картини: замок чи маєток, село, старий млин над ставком, лісові хащі тощо. Д.Нарбут та В.Савченко вирішили здійснити виставу в єдиній образній установці. «З глибини на край сцени виходив довжелезний пандус. Він закінчувався ліворуч «обривом», урвищем. Той пандус підтримують кілки, мов палі під мостом. Праворуч, в глибині сцени стояла кобза. Велетенська. Її гриф і струни сягали колосників. Праворуч, на авансцені – криниця, колода, от і все. Правда, художник написав досить живописне небо. При зміні картин освітлення створювало то рожевий, ніби кров’ю сповнений світанок, то блакитний полудень, а то темно-синю ніч із серпанком, що виглядав час від часу з-за хмар».
    Ескізи костюмів головних героїв вистави «Титарівна» за п’єсою М.Кропивницького (за Т.Шевченком), автором яких є Данило Нарбут, у 2008 р. передала до музею Баришева Тамара Іванівна, поетеса, колишня завідуюча пошивного цеху театру ім. М.Кропивницького, дружина відомого театрального художника Валерія Іванова.
    Валерій Михайлович Іванов майже тридцять років відав театру ім. Кропивницького. З 1974 р. – він художник-постановник, а згодом і головний художник театру. Валерій Михайлович мав своєрідне сценічне бачення драматургії, свій напрям, естетику. За час роботи у театрі В.Іванов оформив близько ста вистав, які отримали високу оцінку критиків і глядачів.
    З його ім’ям пов’язують зміни у художній тенденції оформлення театральних вистав. На відміну від представників старої школи, які працювали у реалістичному стилі, художні роботи В. Іванова позначені використанням символічних деталей.
    Йому властиве прагнення представити вже давно відому п’єсу по-новому, подивитися на неї очима сучасників, вписуючи у контекст часу. Його роботи вирізняються тонкою зорганізованістю всіх моментів процесу творення художньої реальності на сцені.  Це вже нова драма, яка розповідається мовою сучасного театру – не традиційного сюжетного, а мовою театру метафори, образного мислення. Адже талановитий твір завжди дає можливість кожному наступному поколінню прочитувати його по-новому. Саме тоді на зміну декораціям, тобто ілюстративному оформленню п’єс, приходить, за словами художника, сценографа, педагога Данила Лідера, сценографія. «Сценографію і декорацію розрізняють залежно від турбот суспільства. Якщо суспільство не стурбоване, на перший план виходить фальшиве, барочне, солодке, парадне, проблеми загнано всередину – тоді виникає декорація. Коли ж існує проблема зрушення, протесту, соціальних категорій, народжується сценографія. Адже сценографія пізнає світ».
    Творчий стиль, «почерк» В.Іванова – це вміння за допомогою художньої деталі-символу точно передати настрій, суть п’єси. Яскравий приклад тому – художнє оформлення вистави «Суєта» за п’єсою І.К.Карпенка-Карого, де художник точно передав атмосферу комедії. ЇЇ головні герої зображені у маленькому колі, навколо якого вирує життя, що вже дає можливість збудити уяву глядача. В гармонії з режисерським задумом, переконливою акторською грою, зоровий образ вистави приводить до важливих висновків: людина, яка позбулася свого коріння, родини, батьківщини, губить свою сутність, цільність, стає бідною, нікчемною.
    У виставі «Наймичка» за п’єсою І.К.Карпенка-Карого вся дія відбувається на тлі продуманих декорацій, які, власне й декораціями назвати важко – так логічно вони вплітаються в дію, навіть, можна сказати, грають разом з акторами. У «Наймичці» центральним образом у художника Іванова стає млин. Млин, який безжально перемелює людські долі. Все разом відтворює байдужість до чужого життя, чужого горя, коли людина гине від самотності у вирі людської жорстокості.
    У виставі «Сава Чалий» за п’єсою І.К.Карпенка-Карого акцент зроблений на костюмах героїв, які усі разом складають мозаїку народного характеру. Грива, гайдамаки, Знахар – у всіх цих героїв важливі не стільки індивідуальні характеристики, скільки риси колоритного українського типажу. І всі вони промовляють у сценах спектаклю вельми виразно.
    Професійний почерк Валерія Іванова відчувається і в оформленні вистави «Серенада кохання» за п’єсою М.Л.Кропивницького. Це драматичний час останніх днів кріпацтва на Україні та до того ж самодурства у власній родині поміщика Підгайного, що стає причиною смерті його улюбленої дочки Орисі. Головним художнім символом цієї вистави стала клітка – уособлення неволі.
    Про свою роботу над виставами В.Іванов згадував: «Вже після прочитання п’єси і досконалого вивчення матеріалу, проникнення у добу чи епоху, у якій відбувається дія, вирішення питань режисером-постановником, починає ліпитись, вимальовуватись, проявлятись майбутній сценічний образ».
    У кожній виставі залишилася частка його серця. Він не міг працювати абияк. Його натурі були властиві такі категорії: неспокій, горіння, постійний пошук. «Закінчених речей не існує», - говорив він. У нього було відсутнє почуття самозаспокоєння.
    Цікаві художні рішення В.Іванова знайшли своє втілення у його роботах – ескізах до вистав за п’єсами М.Л.Кропивницького «Титарівна» (за Т.Шевченком, 1977), «Чмир» (2000); Карпенка-Карого «Суєта» (1979), «Наймичка» (1990), «Сава Чалий» (1994), «Гроші» («Сто тисяч», 1999). Свої роботи Валерій Михайлович передав до літературно-меморіального музею І.К.Карпенка-Карого у 1998 та у 2005 роках.
    Театр, як і інші види мистецтва, з часом змінюється, відбуваються певні трансформації. Театр не буває осторонь сучасного життя, він інтегрується в нього. Новаторські режисерські і художні ідеї мають відповідати запитам сучасного глядача. Відповідно, зазнають змін методи та стиль роботи театрального художника, які нині неможливо уявити без використання комп’ютерних технологій. Проте історія творчості художників-кропивничан старшого покоління потребує більш детального вивчення і дослідження.
    Ескізи декорацій, костюмів, афіш, програм, макети декорацій до вистав за п’єсами корифеїв українського театру, створені художниками Миколою Сакевичем, Есфір Білецькою, Василем Єременком, Данилом Нарбутом, Валерієм Івановим, дають загальне уявлення про естетику оформлення театральних вистав на кону театру ім. М.Кропивницького у середині ХХ та на поч. ХХІ ст.