Віртуальні виставки


Від аматорського гуртка - до української професійної трупи


Національний театр – це ознака повноліття нації,
як академії, університети, музеї. Мати свій рідний театр
і пишатися ним бажає кожен народ, кожне плем’я, кожна мова…»

                                                                                     О.Островський


    Українська культура є своєрідним явищем у світовій духовній скарбниці, оскільки упродовж багатьох століть вона змушена була розвиватися (а якщо точніше – боротися за своє елементарне виживання) за відсутності власної держави. Однак, попри всі негаразди, українська культура не тільки вижила, а й досягла наприкінці ХІХ ст. значних успіхів, свідченням цьому - театр корифеїв.
    Театр в усі часи відіграє помітну роль у збереженні національної самобутності, формуванні духовних та естетичних цінностей суспільства. До переліку пам’ятних дат та ювілеїв 2022 року включено важливу для історії України подію – 140 років із часу заснування першого професійного українського театру (1882). Його сторіччя у 1982 році за рішенням ЮНЕСКО відзначалося у світовому масштабі.
    У статті «Наш театр» Іван Франко наголошував на високому покликанні театру корифеїв, який був «школою життя», і зазначав, що театр є складовою частиною культури українського народу. Як писав свого часу відомий політолог, соціолог і націолог Ольгерд Бочковський, «культура уважається критерієм нації, її самобутности та відрубности. Нація остільки й через це є нацією, оскільки вона виявляє культурно-творчу здатність та хист. Для нації культура є тим, чим для людини є її особистість».
    Театр, як один із складових чинників культури, став свого роду оберегом, тим острівцем, який дозволив у часи зросійщення не тільки зберегти, а й примножити наші надбання.


     Процес формування української сценічної культури проходив у кілька етапів. У країні, де значна частина населення була неписьменною, долучитися до українського слова й української культури дали змогу аматорські гуртки, що виконували грандіозну просвітницьку місію. При цьому вони мали надважливе і надскладне завдання: репертуар, як і рівень їхньої гри, мали бути на високому рівні.
    На початку 1850-х років українська драматургія і театр перебували у глибокій кризі. «… По розгромі Кирило-Мефодіївського товариства на всіх українських патріотів напав великий пострах, – писав І. Франко, – притихли без ніякої урядової заборони вистави українських штук по провінціальних мандруючих та аматорських театрах… Аж за Олександра ІІ, по знесенню кріпацтва, в початку 60-х років, і тут, і там по українських містах почали на аматорських сценах виставляти й українські штуки».
    Проте, винятки були. І серед них – створений у середині 1850-х років аматорський гурток у повітовому містечку Бобринець Херсонської губернії (нині – центр районної територіальної громади Кіровоградської обл.). Все розпочалося з гастролей трупи одного з кращих тоді антрепренерів Людвига Млотковського. Після від’їзду трупи місцеві молоді чиновники Микола Дубровинський і його товариш Артем Ворников організували театральний гурток, учасником якого став і юний Марко Кропивницький. «Здебільшого грали українські штуки, – згадував драматург. – Серед них були “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник” І.Котляревського, “Шельменко-денщик” і “Сватання на Гончарівці” Г.Квітки-Основ’яненка, “Кум-мірошник” Д.Дмитренка, “Іди, жінко, в солдати” Ващенка-Захарченка, “Простак” Гоголя-Яновського та інші». Наприкінці 1850-х років колектив очолив чиновник міської ратуші Голубовський, колишній актор трупи Млотковського. І це одразу позначилося на якості постановок.
    Гурток функціонував протягом кількох десятиліть. Чи не найвищого розвитку його діяльність досягла в середині 1860-х років, коли фактичним керівником колективу стає М. Кропивницький. Він виконує в ньому обов’язки режисера і провідного актора. Серед інших виконавців найбільш помітним був молодий Іван Тобілевич – майбутній драматург Карпенко-Карий. Саме силами цього гуртка була поставлена перша драма Кропивницького «Микита Старостенко або Незчуєся як лихо спобіжить» (1863), котра згодом після суттєвої переробки одержала назву «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1873). Спектаклі відбувалися у будинку Медового.
    Умови для театрального гуртка були сприятливими, адже, як згадував І.Тобілевич, «тоді, в тім глухім закутку не дуже звертали увагу на цензурні установи і заборони: городничий або справник не задумуючись дозволяли для постанови, не убачивши цензорського олівця, навіть заборонені цензурою речі».
    Навколо аматорського гуртка у Бобринці згуртувалося чимало молоді, у якої з’являвся інтерес до літератури та суспільного життя, пробуджувалася національна самосвідомість.

Бобринець. Поч. ХХ ст.

Приміщення колишнього трактиру Медового у Бобринці,
де відбувалися вистави аматорського гуртка

Фото кінця 1960-х рр.
 Пам’ятна дошка на приміщенні
колишнього трактиру Медового
Фото кінця 1960-х рр.

Людвіг Млотковський –
антрепренер, актор, режисер
Марко Кропивницький Іван Тобілевич

    На початку 1865 року Єлисаветград, один із аграрних центрів півдня Російської імперії, став повітовим містом Херсонської губернії. Туди з Бобринця було переведено чимало установ. Переїхали і чиновники, у тому числі І. Тобілевич (а кількома роками раніше – М.Кропивницький).
    Іван Тобілевич долучився до співпраці з місцевими аматорами у 1865 році. Високо оцінила театральну справу в Єлисаветграді Л.Старицька-Черняхівська, за словами якої, «там був аматорський гурток, на чолі якого стояв відомий артист-аматор, заможний поміщик Тарнавський. Люде заможні коштів не жалували, і через те аматорські вистави одбувалися в Єлизаветі на славу».
    1867-го року в місті побудували стаціонарне приміщення театру, на гастролі приїздили знані актори. Того ж року відкрили Єлисаветградське громадське зібрання, на сцені якого відбувалися вистави аматорського гуртка.
    У середині 1870-х І.Тобілевич відігравав у «Артистичному товаристві» (так називали єлисаветградський аматорський колектив) провідну роль. Більше того, товариші по мистецтву обрали його своїм керівником.
Єлисаветградські актори одними із перших в Україні поставили «Назара Стодолю» Т.Шевченка. Пізніше, у 1875 році, учитель одеської гімназії, композитор Ніщинський спеціально для цієї вистави написав «Вечорниці». Спочатку їх показали як самостійний музично-драматичний твір. Згодом, за почином єлисаветградських аматорів, «Вечорниці» стали невід’ємною складовою частиною твору Т.Шевченка.
    Аматори ретельно працювали над удосконаленням своєї майстерності. Не пропускаючи жодної вистави заїжджих гастролерів, вони вчилися акторської майстерності на прикладі гри видатних артистів – А.Олдріджа, В.Самойлова, М.Рибакова, М.Савіної, В.Андрєєва-Бурлаки та ін. Місцеві газети стверджували, що вистави аматорів витримували не тільки порівняння, але й конкуренцію з виставами професійних труп, які часто приїздили до міста.
    Гурток став яскравим, самобутнім мистецьким явищем. Однак процес був перерваний сумнозвісним Емським указом Олександра ІІ від 18 травня 1876 року, яким заборонялося не тільки грати «різні сценічні вистави на малоруському наріччі», але й друкувати, видавати чи завозити в межі імперії твори українською мовою.
    У ці важкі часи Марко Кропивницький налагоджував зв’язки з прогресивними літераторами і громадськими діячами для спільних виступів проти реакції. У Єлисаветграді був написаний колективний лист до Олександра Пипіна – відомого вченого, літератора, редактора петербурзького журналу «Вісник Європи» (у часописі він звертав увагу на важливіші прояви українського життя). Автори звернулися з проханням порушити питання про скасування утисків української мови. Серед підписантів – Іван Тобілевич, Марко Кропивницький, Надія Тобілевич (Тарковська), Олександр Тарковський, Євген Чикаленко, Опанас Михалевич та інші.
    Врешті-решт, можновладців вдалося переконати, що заходи, націлені на обмеження української культури, не тільки не досягли мети, а й стали причиною зростання авторитету українофільської партії і дали змогу говорити про утиски «таких невинних проявів народного духу і творчості, яким є театр».
    Восени 1881 року царський уряд, хоча й з великими обмеженнями, дозволив виставляти українські спектаклі.

Єлисаветград. Поч. ХХ ст.

Іван Тобілевич у ролі Назара у виставі
«Назар Стодоля» за Т.Шевченком

 
 Добролежа М.Т.
Будинок Тобілевичів у Єлисаветграді
на вулиці Знаменській

1950-і
Папір, змішана техніка
Надія Тарковська у ролі Галі у виставі
«Назар Стодоля» за Т.Шевченком

Будівля Громадського зібрання у Єлисаветграді
70-80-і рр. ХІХ ст.
Група аматорів – перших виконавців
«Вечорниць» П.Ніщинського

Єлисаветград. 1875
 Будівля колишнього Громадського зібрання
Фото 1950-х рр.
Пам’ятна дошка на приміщенні Громадського зібрання
Фото 1970-х рр.

Афіша вистави аматорського гуртка «Доходное место» за п’єсою О.Островського Театральне оголошення у газеті «Єлисаветградський вісник» (1877 р., № 37) Театральне оголошення у газеті «Єлисаветградський вісник» (1879 р., № 15) Звіт у газеті «Єлисаветградській вісник» 1883 р., № 21) про виставу аматорів Емський указ
1876

    Не зважаючи на те, що відповідним урядовим циркуляром заборонялося «влаштування СПЕЦІАЛЬНО малоросійського театру і виконання п’єс і сцен ВИКЛЮЧНО на малоруському наріччі», трупа антрепренера Григорія Ашкаренка, у складі якої тоді перебував Марко Кропивницький, одержала дозвіл на постановку кількох українських вистав. Однак фаховий рівень членів колективу не влаштовував Кропивницького. У жовтні 1882 року йому вдалося створити таку національну професійну трупу, якій судилося стати славою і гордістю України. Як зауважив Іван Франко, «Зложилася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому».
    День 27 жовтня 1882 року став історичним для української культури. Адже виставою «Наталка Полтавка» була відкрита нова сторінка в історії українського театру. Сталося це в Єлисаветграді (нині – місто Кропивницький). «Говоря о спектакле 27 октября нельзя сказать кто собсвенно играл хорошо, потому что Кропивницкий, Заньковецкая, Жарковская, Садовский и Светлов как бы слились духом для того, чтобы розвести общее впечатление. И впечатление было громадно», – писала газета «Єлисаветградський вісник». Вже перша вистава була справжнім тріумфом. Вдячні глядачі влаштували М. Кропивницькому та всім акторам овації.
    Для другої вистави, що відбулася через день, було обрано «Назара Стодолю», 2 листопада грали «Невольника». Перші спектаклі довели, що трупа Кропивницького – прекрасно злагоджений ансамбль з великими потенційними можливостями. Підтвердження тому – численні гастролі колективу по містах України та далеко за її межами, відгуки вдячних глядачів: «… Кожний вхід і вихід, а іноді і невеличкі фрази нагороджувались цілим громом оплесків. Закінчилась вистава, і огульний рик, буря, рокіт оголосили театр і довго не стихали, викликам не було кінця. На сцену кидали букети, квітки, шапки, кашкети, вітаючі картки та ін. А врешті публічність на руках понесла з театру своїх улюбленців Заньковецьку і Кропивницького, несла їх до готелю, оголошуючи криками привітання сонний город, То була не вистава, а свято, тішення відродженого українства і тріумф молодого українського театру».

Будівля єлисаветградського театру
Поч. ХХ ст.
Глядацька зала театру
ім. М.Кропивницького

1970-і
Меморіальна дошка на
будівлі театру ім. М.Кропивницького

1970-і

Марко Кропивницький
1880-і
Микола Садовський
1880-і.
Марія Заньковецька
1880-і

Микола Садовський, Марія Заньковецька –
виконавці головних ролей у виставі
«Наталка-Полтавка» за І.Котляревським
Марко Кропивницький у ролі Возного
у виставі «Наталка-Полтавка»

1880-і
Рецензія на виставу «Наталка Полтавка»
в газеті «Єлисаветградський вісник»
(жовтень 1882 р., № 118)

    Як зазначала відома громадська діячка, педагог і письменниця Софія Русова, театр у 80-і роки ХІХ століття був для України одним із небагатьох місць, де звучала її рідна літературна мова. «І багато українців після талановитих спектаклів Кропивницького і Тобілевичів починали говорити своєю забутою, всюди гнаною мовою, і в багатьох душах натхненна гра корифеїв запалила першу іскру національної самосвідомості і благородного прагнення служити своїй глибоко-несчасній Україні».
    Показово, що українська трупа приваблювала більше глядачів, ніж французькі, німецькі та італійські, які одночасно з ними приїздили на гастролі.
Такий успіх був би неможливим без сильної акторської складової. До трупи Кропивницького увійшли відомі згодом майстри сцени: М.Садовський (Тобілевич), М.Заньковецька, Н.Жаркова, А.Маркова (Одинцова). О.Вірина, І.Загорський, Л.Манько та ін. Невдовзі до товариства приєдналися Г.Затиркевич-Карпинська, П.Саксаганський (Тобілевич), І.Карпенко-Карий (Тобілевич), В.Грицай, Л.Квітка, М.Манківська, Ю.Касиненко.
    З 1883 року колектив очолив Михайло Старицький, який продав свій маєток і виручені кошти вклав у розвиток трупи. Марко Кропивницький був у ній одночасно драматургом, артистом, режисером і вчителем цілого гуртка молодих акторів. Найвизначнішою акторкою театру корифеїв стала, поза сумнівом, Марія Заньковецька. Силу її таланту і техніку гри фахівці порівнювали з кращими майстрами світової сцени – Сарою Бернар, Елеонорою Дузе та ін. Відомі українські драматурги М.Кропивницький, М.Старицький, І.Карпенко-Карий часто створювали образи своїх героїнь у розрахунку на те, що гратиме їх саме Заньковецька. Столичний театральний критик О.Суворін писав: «Це актриса з талантом великим, самостійним, оригінальним, натура, уся виткана з найчутливіших нервів. Рухливість її обличчя і всієї її постаті підпорядкована рухам душі з надзвичайною правдою».
    В юні роки, як і Марія Заньковецька, охоче брала участь у аматорських виставах Ганна Затиркевич-Карпинська. «Чудова, вільна від будь-якої штучності гра Г.П. Затиркевич-Карпінської, – наголошував І. Мар’яненко, – примушувала глядача забувати, що він у театрі, що перед ним актриса, а не вихоплена з життя постать».
    По-справжньому унікальною була родина Тобілевичів, яка дала українській сцені чотири геніальні постаті – драматурга і актора Івана Карпенка-Карого, акторів і режисерів Миколу Садовського і Панаса Саксаганського, а також актрису Марію Садовську-Барілотті.

 Михайло Старицький  Марко Кропивницький   Марія Заньковецька

Микола Садовський Іван Карпенко-Карий Панас Саксаганський Марія Садовська-Барілотті

Ганна Затиркевич-Карпинська Іван Загорський Леонід Манько Олександра Вірина

Марко Кропивницький (ліворуч),
Микола Садовський
та Марія Заньковецька

Харків. 1883
Михайло Старицький (ліворуч)
та Марко Кропивницький

Одеса. 1884
 Товариство акторів під
орудою Марка Кропивницького

1885

    У 1885 році колектив розпадається на дві трупи – під керівництвом М.Старицького та під орудою М.Кропивницького. Саме останній вирушає на тріумфальні гастролі до Петербургу з 11 листопада 1886 по 15 лютого 1887 року. Вистави збирали повні зали, критики та колеги одностайно захоплювалися майстерністю українських артистів. Було дано дві вистави у присутності нового імператора – Олександра ІІІ.  Театральний діяч і критик О.Суворін, який українську культуру не любив «за визначенням», а українців інакше як «хохлами» не називав, був змушений визнати: «Хохли та хохлушки рішуче й по праву заволоділи увагою Петербурга. Пан Кропивницький – не тільки чудовий актор, але й такий самий незрівняний режисер. Його руку видно в постановці всякої п’єси, в найменшій деталі і в загальній картині її... І в деталях, і в загальній картині яка естетична мірка, що не припускає нічого грубого».
    Восени 1887 року трупа Кропивницького з великим успіхом гастролює у Москві. Але по завершенні зимового сезону Кропивницький виходить з трупи. Її очолює Микола Садовський. Марко Кропивницький створює інший колектив. Іван Тобілевич приєднується до театральної трупи брата, але вже в 1890 році разом з Панасом Саксаганським виходять з неї і утворюють власну.
    У 1900 році брати Тобілевичі, Марія Заньковецька і Марко Кропивницький знов об’єднуються у творчий колектив, якому судилося існувати три роки.
    У різному складі українські театральні трупи продовжували гастрольну діяльність ще два десятиліття.

Трупа Марка Кропивницького
перед гастролями до Петербургу

1886
Трупа Марка Кропивницького
1880-і
Трупа Миколи Садовського
1880-і

Марко Кропивницький у ролі Карася
у виставі «Запорожець за Дунаєм»
за п’єсою С.Гулака-Артемовського
Марія Заньковецька у ролі Циганки Ази
у виставі «Циганка Аза»
за п’єсою М.Старицького
Іван Тобілевич у ролі Виговського
у виставі «Богдан Хмельницький»
за п’єсою М.Старицького
Ганна Затиркевич-Карпинська
у ролі Лимерихи у виставі «Лимерівна»
за п’єсою П.Мирного

Панас Саксаганський у ролі Бонавентури
у виставі «Сто тисяч»
за п’єсою І.Карпенка-Карого
Любов Ліницька у ролі
Марусі Богуславки у виставі
за однойменною п’єсою М.Старицького
Микола Садовський та Любов Ліницька
у виставі «Гандзя»
за п’єсою І.Карпенка-Карого
Марко Кропивницький (ліворуч)
у ролі Кукси у виставі «Пошилися у дурні»
за власною п’єсою

Марія Садовська-Барілотті та Денис Мова
у виставі «Наталка-Полтавка»
за п’єсою І.Котляревського
Марко Кропивницький та
Ганна Затиркевич-Карпинська
у виставі «Бувальщина»
за п’єсою А.Велесовського
Софія Тобілевич у ролі Малашки
у виставі «Наймичка»
за п’єсою І.Карпенка-Карого
Олександра Вірина та Леонід Манько
у виставі «Різдвяна ніч»
за п’єсою М.Старицького

      Рецензія на виставу
«Нашестя варварів»
за п’єсою М.Кропивницького
Рецензія на бенефіс
М.Заньковецької

    Окрема сторінка в історії українського театру корифеїв – перший стаціонарний театр Миколи Садовського у Києві, який розпочав свою діяльність 1907 року. Микола Карпович поставив собі за мету перш за все «боротися із засміченням українського репертуару різним мотлохом». Іншим пріоритетом трупи було «піднесення культури акторської гри та акторського слова».
    Театр приваблював не тільки репертуаром, а й доступністю. Ціни на квитки були значно нижчими за інші київські театри. М.Садовський уперше сформував трупу, яка була потрібна йому для великих постановочних вистав. Важливим елементом у театрі була музика. Крім справжніх опер («Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина») йшли вистави мішаного жанру – музично-драматичні, де велику роль мали пісні й танці, наприклад, «Енеїда» – інсценована самим М.Садовським поема І.Котляревського. В театрі був постійний зіграний оркестр, який набував особливого звучання, коли за пульт диригента став український композитор О.Кошиць. Свої музичні твори охоче давали М.Садовському М.Лисенко, К.Стеценко й інші відомі композитори.
    Великою сміливістю, навіть зухвалістю, реакційні кола тодішнього суспільства вважали постановку українською мовою «Ревізора» М.Гоголя у перекладі М.Садовського, яку театр здійснив 1907 року. У репертуарі театру було чимало історичних п’єс iз героїчного минулого українського народу. Більшість з них належали перу М.Старицького, М.Кропивницього, І.Карпенка-Карого.
    Сезон 1910-1911 років видався одним з найплідніших за кількістю постановок. Театр підготував 11 нових вистав, серед яких «Брехня» В.Винниченка, «Енеїда» І.Котляревського, лібрето до якої написав М.Садовський, «Мазепа» Ю.Словацького та ін. У 1914 році відбулася прем’єра «Камінного господаря» Л.Українки.
    Інсценізувалися п’єси західноєвропейських драматургів: Б.Горчинського, Г.Запольської, Ю.Словацького, Л.Риделя, Г.Гейєрманса, А.Шніцлера.
    У 1913-1914 роках театр Миколи Садовського досяг апогею творчого розвитку.
   У 1914 році вибухнула перша світова війна, яка змінила не тільки територіальні кордони, а й вплинула на світогляд людей. Мистецькі уподобання трансформувалися, виникали творчі колективи з новою театральною естетикою. Умовно-метафоричний театр створював конкуренцію реалістичному.
    Історичні події 1917-1918 років неймовірно ускладнили діяльність театру Садовського. Як стаціонарний, він припинив своє існування на початку 1919 року, коли у січні майже повним складом переїхав до Кам’янця-Подільського (з березня 1919 по листопад 1920 – столиця УНР), і знову став мандрівною трупою.
    Театр Миколи Садовського – важливий етап розвитку вітчизняної театральної культури.

Будівля театру Садовського Трупа театру
Миколи Садовського
Афіші театру
Миколи Садовського
Квиток театру
Садовського

Микола Садовський у ролі Івана
у виставі «Житейське море»
за п’єсою І.Карпенка-Карого
Сцена з вистави «Ревізор»
за п’єсою М.Гоголя
Сцена з вистави «Мазепа»
за п’єсою Ю.Словацького
 Микола Садовський у ролі
гетьмана Дорошенка у виставі
за однойменною п’єсою
Л.Старицької-Черняхівської

Микола Садовський у ролі Богдана Хмельницького у виставі за однойменною п’єсою М.Старицького Прохор Коваленко у ролі Гранда у виставі «Кам’яний господар» за п’єсою Лесі Українки Северин Панківський у ролі Меркурія в опері «Енеїда» М.Лисенка Олександр Ковальчук у ролі Івана Стратоновича у виставі «Брехня» за п’єсою В.Винниченка Любов Ліницька у ролі Міреле у виставі «Міреле Ефрос» за п’єсою Я.Гордіна

    Від аматорських колективів до української професійної трупи – таким був шлях театрального поступу корифеїв. Пишаємося, що у славній когорті – наші краяни Марко Кропивницький, Іван Тобілевич, Микола Садовський, Панас Саксаганський та Марія Садовська-Барілотті. Народилися за межами Єлисаветградщини, проте пов’язали свою театральну долю з нашим краєм: Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич-Карпинська, Любов Ліницька, Софія Дитківська-Тобілевич. Завдяки їхній діяльності 2-а половина ХIХ століття увійшла в історію української культури як «золотий вік» театру.
    Як зауважив Іван Франко, розвиток українського театру свідчить про те, що «всякі балакання обрусителів про штучність українського руху, се пусті фрази; він показує нам, що й українська духовна література й українська школа росли б так само швидко й елементарно, коли б їх не здержували залізні кліщі державної сваволі».
    Мистецтвознавець Аркадій Драк наголошував: «У корифеїв, які виступали на хвилі національного відродження, пафосом творчості було пробудження національної свідомості. Утверджуючи рідну мову, звичай, фольклор – вже тільки тим вони відкривали перед цілим світом красу і своєрідність етносу, домагалися визнання самого існування української нації».
    Театр корифеїв став символом національної ідентичності України, дав неабиякий імпульс не лише для подальшого розвитку національного театрального мистецтва і української культури загалом, а й мав неоціненне суспільно-політичне значення. Він став однією із важливих духовних підвалин, на яких через багато десятиліть потому було побудовано незалежну Українську державу.

1971 1990 2020 2021

1987 2012 1938 1984

1896 1950 1978 2018

1953 1973 2004 2019