Віртуальні виставки

На добро громаді (до 160-річчя від дня народження Софії Тобілевич)

    Цьогоріч 15 жовтня виповнюється 160 років від дня народження співачки, актриси, мемуаристки, перекладачки, фольклористки Софії Віталіївни Тобілевич. Вона стала не тільки дружиною видатного драматурга І.К. Карпенка-Карого, а й його справжнім другом, порадником, його музою.
    Народилася Софія Дитківська у мальовничому селі Новоселиця, нині Жмеринського району Вінницької області, у збіднілій польській шляхетській родині. Батько дівчинки, Віталій Дитківський, був тяжко поранений під час російсько-турецької війни, внаслідок чого рано помер. Своїми домашніми вихователями вважала однаково маму - Анелю Сераковську та її помічницю Явдоху. Не було на селі жодної пісні, згадувала Софія Віталіївна, якої б не знала ця проста жінка і яку б не співала з Анелею під час домашньої роботи. В такій теплій, домашній атмосфері минали дитячі роки Софії. Вона – племінниця одного з лідерів польського повстання 1863 р. Зігмунта Сераковського. Коли за активну участь у цьому повстанні заарештували та вислали до Сибіру вітчима Юрія Пілецького, матеріальне становище родини погіршилося. Софії довелося найнятися нянькою до заможних родин.
    В одній із родин, де гляділа дітей, юна Дитківська познайомилась з Броніславою Сидорович, активною діячкою польського національного руху. Саме ця жінка допомогла дівчині в навчанні. Софія швидко опанувала шкільну програму, з легкістю вивчила декілька мов. Завдяки напруженій праці і набутим знанням змогла стати вчителькою. Невдовзі отримала місце викладачки в родині поміщиків. 1880-й став для неї роком тяжких особистих випробувань. Але доля зжалилася і дала змогу займатися тим, до чого тягнулася душа – музикою і театром.

    Першим кроком Софії до сцени став у 1880 році аматорський хор Михайла Старицького і Миколи Лисенка. «Я й досі не можу забути першої моєї зустрічі з Миколою Віталійовичем, тієї щирості, з якою він пригрів мене у моєму розпачі», - згадувала пізніше Дитківська. Через деякий час дівчина вже співала в хорі щойно створеної української професійної трупи.
    У жовтні 1883 року театральна трупа під орудою М.Старицького та М.Кропивницького гастролювала в Єлисаветграді. До неї під сценічним псевдонімом Карпенко-Карий вступив Іван Тобілевич. Тоді і відбулося його знайомство з хористкою Софією Дитківською. Однак, у той період овдовілий чоловік не шукав ані кохання, ані розради.
    У березні 1884 року, під час гастролей в Ростові-на-Дону, Івану Тобілевичу надійшло розпорядження про заборону повертатися в Україну і мешкати у великих містах Російської імперії за участь у діяльності Єлисаветградського політичного гуртка та допомогу «політичним злочинцям». Софія вирішила розділити з ним заслання у столиці Донського козацтва - Новочеркаську.    Пара обвінчалася на початку 1885 року в Олександро-Невській церкві цього міста, що засвідчено в атестаті І. Тобілевича: «Означенный в сем аттестате колезский секретарь Иван Карпов Тобилевич, сего 1885 года января 23 дня повенчался вторым браком с девицею дворянскою Софией Витальевной Дитковской 25 лет, католического вероисповедания в Александро-Невской церкви города Новочеркасска и брак сей в метрическую книгу этой же церкви под № 5 записан. Что удостоверяется подписями и приложением церковной печати. 1885 года января 30 дня. Новочеркасска Александро-Невской церкви Священник Александр Мануйлов, помощник – диакон [підпис]».

    У грудні 1888 року, коли з Івана Тобілевича було знято гласний нагляд поліції і він зміг повернутися до акторської діяльності, разом з ним до трупи Садовського за участю М.Заньковецької прийшла і Софія Тобілевич, але вже як актриса. Найкращим періодом своєї творчості С. Тобілевич вважала 1890-1907 рр., коли служила в трупі Панаса Саксаганського та Карпенка-Карого аж до смерті свого чоловіка. Про діяльність найкращої на той час української театральної трупи вона напише у книзі «Корифеї українського театру. Портрети. Спогади». Для самої Софії Тобілевич цей період був позначений становленням її майстерності і популярності. Вона зачаровувала глядачів такими яскравими образами, як Терпелиха у «Наталці-Полтавці» І.Котляревського, баба Бушля і Тетяна у «Чумаках» і «Суєті» І. Тобілевича, Лимериха у «Лимерівні» П. Мирного та багатьох інших.
    У 1908-1916 рр. Софія Віталіївна була актрисою театру Миколи Садовського у Києві - першого стаціонарного українського театру Російської імперії. У 1920-1921 рр. грала у Новому драматичному театрі ім. І. Франка під керівництвом Гната Юри у м. Черкаси, гастролювала разом з М. Садовським та П. Саксаганським у різних містах (1926-1930). У 1935 році залишила сцену. На той час їй виповнилося 75.

    Особливу сторінку у життєписі Софії Тобілевич займає Хутір Надія, названий її чоловіком на честь першої дружини Надіі Тарковської. Після заслання у Новочеркаську Іван Тобілевич ще два роки змушено перебував там під гласним наглядом поліції. «Краєвид, що оточував нашу оселю, був сумний і непроглядний, і сам хутір справив на мене сумне, гнітюче враження, - згадувала Софія Тобілевич. - Хата стояла в голім степу, без огорожі, без жодної деревини або куща <…> Біля хати стояла обора, маленький хлівець та якась невелика викапана землянка. Отаке тоді було все хутірське забудування».
    Колосальної праці Івану Карповичу коштувало перетворення пустельного степу у квітучу оазу. Хутір змінився на краще вже за перші два роки перебування тут І.Карпенка-Карого. Софія Віталіївна стала справжнім ангелом-охоронцем цього чарівного куточка української землі. До речі, в роки першої російської революції (січень 1905 - червень 1907) селяни зберегли письменників хутір. Дружина корифея розповідала, що з проханням порятувати «Надію» до жителів сіл Карлюжного та Кайдашевої звернувся сам драматург. Відповідь від селян прийшла негайно. Громада присудила берегти хутір Івана Карповича від пожежі або іншої шкоди.
    Після жовтневої революції 1917 року доля садиби складалася по-різному. Влітку 1918-го майбутній актор театру Леся Курбаса, а тоді вояк війська Українських січових стрільців Йосип Гірняк, прибув для проходження служби до сусіднього від хутора Надія села Грузького. А вже наступного дня вранці подався вклонитися священній землі Івана Тобілевича: «Стоячи біля високого хреста, на якому виднівся напис “Іван Тобілевич”, - писав у своїх “Споминах” Й.Гірняк, - я шукав у пам’яті слова молитви, якими хотілось висловити шану цій великій постаті нашої культури». Січові стрільці на чолі з архікнязем Вільгельмом фон Габсбургом, племінником імператора Франса Йосипа й українським поетом, водночас званим в українському війську Василем Вишиваним, упорядкували могилу та відправили на ній службу.
    Згадував Йосип Гірняк і знайомство з Софією Тобілевич та матір’ю Леся Курбаса, яке відбулося на Хуторі Надія: «Я назвав своє прізвище і пояснив, що я актор галицького театру, хотів без свідків схилити голову над могилою всеукраїнського драматурга.
    - Ого! Теж із театру? Тут ще такого не було! І я колишня артистка, дружина актора Степана Яновича, а тепер тільки мати Леся Курбаса. Він поїхав із своїми артистами до Одеси, а мене пригостила тут на вакації господиня дому: вдова Карпенка Карого - Софія Тобілевич, українська акторка і письменниця. Але ходім у хату там нас чекають!
    <…> Ванда Адольфівна Янович представила мене господині хутора – Софії Віталівні, їі доні Марії Іванівні, учительці школи Дурдуківського у Києві, та своїй старенькій матері <…> Якраз у тому часі Софія Віталівна писала нарис про Січових Стрільців “Дорогі гості” і раділа кожною зустріччю з тими “сіроманцями”, що своєю поведінкою та відношенням до населення корисно відрізнялися від усіх інших військових частин». У жовтні 1918 р. Січові Стрільці залишили Єлисаветградщину.
    Махновці, які з’явилися на Хуторі пізніше, ледь не розстріляли стареньку матір Софії Тобілевич. Довелося переїхати до Києва. Кияни теж жили у постійному страху та нестатках. Більшовицька ЧК робила нічні ревізії, шукаючи «бандитів-петлюрівців». Софія Віталіївна вимінювала свій театральний гардероб на їжу і таким чином утримувала себе і стареньку матір.
    У 2-й половині 20-х рр. С. Тобілевич повертається на Хутір Надія.19 липня 1926 р. в листі до відомого вченого, літературознавця і публіциста Сергія Єфремова вона ділилася своїми сумними враженнями: «Перше почуття було тікати звідси кудись якнайскоріше, щоб бути подалі від цієї руїни <…> Сиділи з сестрою в заростях здичавілого садка і плакали від туги і жалю, дивлячись на ту картину: обдерта, напівзруйнована хата без вікон і дверей – яма, бур’яни, купи гною та сміття – ось що тепер зосталося на місці прекрасної оселі! Та куди було тікати! Треба було, взявши себе в руки, заспокоїтись і змиритись з тим, що є. Через тиждень-другий ми удвох з сестрою прибрали ту частину хати, що ціла зосталась, заквітчали її по-своєму степовими квітами і рушниками, і вже вона мала інший вигляд».
    То були важкі часи для С.Тобілевич: ні роботи, ні пенсії, ні гонорарів. Все доводилося робити своїми руками: і копати, і сіяти, і шити, і ремонтувати, і приводити до ладу могили. «Я сиджу на ящику, а сплю на позиченому ліжкові». У цей час Сергій Єфремов та Остап Вишня клопоталися про пенсію для неї.
Софія Віталіївна не опускала руки, не падала духом. Вона доклала усіх зусиль, щоб не залишити Хутір на поталу. На це йшли усі її кошти. Сама ж обходилася тим, що мала шматок власного городу. У 1928 р. через матеріальну скруту С.Тобілевич змушена була знову залишити Хутір Надія. На цей раз назавжди.

    Ще юною дівчиною, спілкуючись з М.Лисенком та М.Старицьким, Софія Дитківська зацікавилася фольклористикою. Коли до Києва навесні 1883 року приїхав відомий польський фольклорист Чеслав Нейман, щоб записати український фольклор для серійних видань Краківської академії наук, Микола Лисенко порекомендував для цієї справи Софію Дитківську як таку, що могла польською транскрипцією відтворити українську мову. Під час фольклористичної експедиції було записано понад 300 пісень, багато зразків оповідних жанрів. Через рік у 8-му томі періодичного видання Антропологічної комісії Краківської академії наук «Збірник відомостей до вітчизняної антропології» (1884) з’явилися «Етнографічні матеріали з околиці Плискова Липовецького повіту. Зібрала З.Д. Опрацював Ч. Нейман». Ініціали «З.Д.» означають Зося Дитківська.
    Це був початок тривалої збиральницької роботи, якою Софія Тобілевич займалася майже все своє життя. Згодом вона записала чимало зразків народної творчості в селі Кардашева, поблизу якого розташований Хутір Надія, а в 1920-х рр. – у містечку Погребище (Поділля), хоча загальна географія записів набагато ширша: Чернігівщина, Полтавщина, Херсонщина, Київщина, Галичина. Увесь цей матеріал опублікований у великому збірнику «Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич» (1982).
    Під час перебування на засланні у Новочеркаську Софія Віталіївна разом з І.Тобілевичем переробила драму польського драматурга Я.Галасевича «Чортівська лава». Ця п’єса вже під назвою «Чортова скала» користувалася попитом в українських трупах 1880-1890-х рр. Добре володіючи польською мовою, С.Тобілевич допомагала чоловіку переробляти драму польського драматурга Юзефа Кореньовського «Гуралі», що побачила світ під назвою «Гуцули». Подружжя разом здійснило драматичну переробку «Суженого конем не об’їдеш» (за твором «Наш друг Фріц» Еркмана-Шатріана).
    Софії Тобілевич належать переклади з польської драми «В липневу ніч» В.Горчинського та «Зачароване коло» Л.Риделя, які йшли в Київському театрі М.Садовського, а також комедії «Весілля Фігаро» П.Бомарше і драми «Ганнеле» Г.Гауптмана.
    Проте основний літературний доробок С.Тобілевич становлять мемуари та театрознавчі статті, за які згодом вона була прийнята до Спілки письменників СРСР.
    Після смерті І.Тобілевича у вересні 1907 року Софія Віталіївна працювала над спогадами про нього. Один із варіантів увійшов до 6 тому «Творів» драматурга, виданих у 1931 році. Примірник зазначеного тому представлений в експозиції музею. У 1945 р. мемуари вийшли окремою книжкою під назвою «Життя Івана Тобілевича».
    Статті Софії Тобілевич про М.Кропивницького, М.Старицького, П.Саксаганського, М.Заньковецьку, І.Тобілевича (Карпенка-Карого), М.Садовського, М.Садовську-Барілотті, що друкувалися в різний час у періодиці, побачили світ окремою збіркою «Корифеї українського театру. Портрети. Спогади» (1947). Проте, основною справою життя Софії Тобілевич стала книга «Мої стежки і зустрічі», видана посмертно у 1957 році.

    Книгу спогадів матері підготувала до друку донька Софії Віталіївни Марія Тобілевич-Кресан (1880-1957) – українська письменниця-перекладачка, педагог, театральна діячка, викладачка іноземних мов. Одружившись з Софією Тобілевич, Іван Карпович удочерив її позашлюбну дитину – Марійку. Освіту дівчина здобула у Полтавському інституті шляхетних дівчат і на Вищих курсах французької мови у паризькій Сорбонні. Допомагала у літературній праці Панасу Саксаганському - брату І.К.Тобілевича, записуючи його театральні спогади.
    Належність до славетної родини не врятувала дівчину від репресій. У 1930 році за сфабрикованим звинуваченням у причетності до «Спілки визволення України» Марію заарештували і вислали до Сибіру на 10 років. Після повернення у 1941 р. до Києва, М.Тобілевич-Кресан відкрила унікальний дитячий навчально-виховний і театрально-мистецький комплекс під назвою «Будинок дитини», до якого входили: курси крою та шиття, лабораторія наочного приладдя «Допомога школі», ляльковий театр, хореографічний і драматичний гуртки, дитячий хор та естрадний колектив, образотворча студія і їдальня. Головною помічницею М.І.Тобілевич була відома оперна співачка Олена Петляш-Барілотті - донька Марії Садовської-Барілотті, сестри І.К.Тобілевича. Для школярів М.Тобілевич-Кресан підготувала рукописний «Буквар» з методичними рекомендаціями, написала лібрето за віршем О.Олеся «Айстри» для хореографічної сценки.

    Софія Віталіївна померла 7 жовтня 1953 р., на 92-му році життя. Її поховали на Новобайковому цвинтарі, де через чотири роки, у 1957, знайшла спочинок і донька Марія. На могилах матері і доньки встановлено спільний пам’ятник: велика квадратна стела з чорного граніту з українським орнаментом і написом: «Тобілевич Софія Віталіївна, 1858-1953. Марія Іванівна Тобілевич, 1883-1957». Зауважимо, що дати народження Софії Віталіївни та її доньки зазначені на пам’ятнику неправильно. Справжні роки їх народження - 1860-й та 1880-й відповідно.
    Постать Софії Віталіївни Тобілевич і на сьогодні залишається малодослідженою і належним чином не поцінованою сучасниками. Але все її життя – яскравий приклад служіння рідній землі, мистецтву, театру, ідеалам людяності і добра.