До свого сімдесятиріччя Анатолій Янєв прийшов із членським квитком Національної спілки художників, званнями заслуженого художника України, лауреата обласної премії імені Олександра Осмьоркіна та зі своєю ювілейною виставкою, котра днями відкрилася у галереї «Єлисаветград». На ній, як зізнається сам автор, представлена половина робіт, написаних протягом останнього року («Ювілейний рік був для мене дуже плідним», – говорить художник). Однак великої різниці в полотнах різного часу не помічаєш, хіба що останні відзначаються більшою заглибленістю в художній образ.

Янєв, за словами нинішнього голови обласної організації спілки художників Андрія Хвороста, є послідовним прихильником академічної школи. І справді, на виставці ми бачимо високопрофесійний, чесний живопис, у кращих академічних традиціях. Однак, сам художник на академізм дивиться двояко – з точки зору не тільки школи? а й традиції. Стосовно школи вважає, що без неї художнику важко стати професіоналом, а традицію як таку відкидає: попри те, що віджила своє, вона ще й достатньо дискредитувала себе в іпостасі соціалістичного реалізму. Із задоволенням говорить, що з відмовою від цієї доктрини художнику стало дихати легше, що для творчої людини головне – свобода, і переконаний, що реалізм невичерпний у своїх можливостях, а тому й вічний.

Анатолій Микитович давно зарекомендував себе як майстер пейзажу і натюрморту. Для нього однаково близькі краєвиди що сільські, що міські. При цьому останні – не урбаністичні, вони так само інтимні у сприйнятті міського середовища, як і сільського. Але село йому все ж ближче – художник ріс на природі, на польових стежках і квітучих галявинах, серед простих і відкритих людей. Можливо тому для нього мало відтворити тільки той чи інший краєвид у його нюансах, часом він прагне наповнити його ще й осмисленим життям. І тоді пейзаж, можливо й поза наміром автора, переходить у розряд тематичної картини. Такими є його «Сільські турботи», «Джерело», «Лелека пролетів».

Ми пригадуємо роботи художника попередніх часів. Скажімо, зображення старої жінки з котиком на руках, портрети близьких чи просто цікавих йому людей, настроєві мотиви, які можна було б об’єднати в окрему експозицію «Пори року», привезені з поїздки до Криму наповнені сонцем живописні краєвиди з морем, поетичними горами і пам’яттю про Чехова та Коровіна. Зрозуміло, що все в одну виставку не втиснеш, та й усього разом не збереш: сорок п’ять літ творчої праці залишили свій слід у музеях Кіровограда, інших міст, приватних колекціях України, США, Польщі, Німеччини, Чехії і, зрозуміло, у друзів.

Ці сорок п’ять літ творчих пошуків були роками напруженого дослідження самого себе. «Кожна людина – неповторна, – каже Анатолій Микитович. – Та не кожна знає, що складає її сутність. Я все життя живописом досліджую себе, прагну зрозуміти, хто я. Очевидно, колись це визначиться кількома словами. Але щоб вони знайшлися, потрібно знайти себе самому».

Здається, Янєв спробував себе у різних жанрах. А от до ню прийшов тільки тепер. Зображення жіночого тіла – досить складна, часом небезпечна річ, тут легко перейти ту невидиму грань, що відділяє естетику від еротики. За ню бралися художники різних часів. Елліни шукали гармонії, класицисти – ідеалу, Рубенс – повноти і радості життя, багато хто просто удосконалювався в пластиці. Янєв, за його словами, ставить перед собою непосильне завдання: пошук відповіді на вічну загадку жінки. Зрозуміло, її він не знайде, як і всі його попередники. Не знайде і відповіді на питання, хто він сам. Але пошук був і залишається єдино вірним шляхом, який має пройти художник від того моменту, коли ним себе усвідомив. Шляхом, що не дає відповідей, але приносить відкриття. Ним Анатолій Микитович іде твердою ходою і на ньому, скажемо без перебільшення, йому таланить.