ПАМ'ЯТАЙ МИНУЛЕ В ІМ'Я МАЙБУТНЬОГО


ЩЕРБИЧ ПОЛИНА СЕРГІЇВНА


cpm147m.jpg (9670 bytes) cpm148m.jpg (2194 bytes)

   Народилася в 1928 році в селі Зелениці Кіровського району Могилевської області Білоруської республіки. До початку війни встигла закінчити шість класів. Село межувало з Ключевським районом, де було багато величезних лісів. Під час війни у них знаходився штаб партизанського руху, до складу якого входило більше одинадцяти загонів.
   З жовтня 1942 року по червень 1944 року Полина була зв’язківцем 539 партизанського загону дев’ятої бригади імені Кірова.
   У березні 1943 року під час бомбування партизанської зони німецькими літаками Полина була поранена і доставлена до санчастини.
   Після звільнення села в липні 1944 року колгоспники обрали Полину, яка тоді була ще неповнолітньою бригадиром колгоспу імені Ілліча. Дівчині вдавалося суміщати цю роботу з посадою бухгалтера, а ще одночасно вчитися у вечірній школі. У 1946 році вона переїхала до міста Кіровська, де продовжувала прац-ювати бухгалтером і заочно вчитися. Більше 45 років пропрацювала в правлінні Кіровського міського споживчого товариства, на пенсію пішла в 1994 році.
   Нагороджена Орденом «За мужність ІІІ ступеня», знаком «Партизан Білорусії 1941-1944 років», багатьма медалями.
   Нелегка доля дісталася Полині Сергіївні – майже всю родину втратила у війні. «У моїх батьків було троє дітей – я, старший та молодший брати, – розповідає вона. – Старший брат загинув у Ленінградській блокаді, молодшому, якому тільки виповнилося шість років, коли німці в 1942 році спалили село, довелося разом з нами протягом трьох років жити в лісі. Дитячий організм не виніс холоду, голоду, постійного страху, і він помер. Батько був на фронті, слава богу, що повернувся живим у 1946 році… З тих 77 років, що прожила, найщасливішими вважаю дитячі роки. Я народилася в мальовничому краї, добре пам’ятаю ті гарні краєвиди, поля, ліси, річку, де ми ловили рибу. У господарстві було багато корів, свиней, овець, біля сотні курей. Ми жили в достатку, добре харчувалися. І тут – війна, яка все це зруйнувала.
   Скільки жахів, скільки горя довелося нам пережити. Цей страх неможливо забути. На другий день після початку війни всі наші чоловіки та підлітки не за призовом військкомату (бо в центрі району вже були німці), а добровільно пішли на фронт. Повернулися після перемоги живими тільки двоє з них. Після уходу чоловіків залишилися в селі тільки жінки, діти та старенькі. Почалися страшні дні. Німці, приїхавши вперше до села, описали всю худобу, потім вивозили її аж до самої зими. Коли все колгоспне майно було вивезене, почали грабувати жителів. При відступі наших військ, багато солдат здалися в полон. Але багато хто й залишився у лісах. Вдень, коли не було німців, вони переховувалися в наших хатах. На початку осені 1941 року командири почали організовувати солдат в партизанські загони, до них приєдналася наша молодь. Ми, підлітки, допомагали збирати зброю, яку залишили після відступу радянські війська. На початку 1942 року була створена перша група, до якої ввійшло близько двохсот чоловік. Спочатку вони відбирали зброю у зрадників-поліцаїв, попередивши їх: якщо ще раз візьмуться за це, їх розстріляють. Потім партизани почали влаштовувати засідки в лісах на обози німців, які вивозили пограбоване майно, підривати мости, потяги, руйнувати залізниці. Так тривала партизанська війна.
   Найстрашніше, що запам’яталося мені під час війни, трапилося в червні 1942 року. Від нашого села у восьми кілометрах розміщалося інше велике село Борки, в якому мешкало більше тисячі чоловік, і де був німецький гарнізон. Тут, у лісі партизани зробили засідку. Німці їхали по шосе з Кіровська у Борки. Побоюючись партизанів, вони попереду себе направили колону поліцаїв. Але партизани останніх не чіпали. За поліцаями їхали два легкових автомобілі з німецькими офіцерами. Партизани їх знищили. А через кілька днів фашисти направили з Могильова каральні загони. Пам’ятаю, що це була неділя. За ніч розставили кулемети за всіма селищами. На ранок сказали поліцаям, щоб вони зібрали всіх свої рідних у школі для відправки в Німеччину, а самі почали розправу над жителями. Багатьох зігнали до силосних ям і розстріляли. Дітей також вбивали і кидали в криниці. Люди бігли вулицями, а їм стріляли у спини. Родини поліцаїв зігнали в шкільні сараї та підпалили. Самих поліцаїв вишикували від школи до сараїв і гнали по одному в палаючі приміщення – у фашистів склалося враження, що хтось із поліцаїв доніс партизанам про приїзд начальства в Борки. Після розправи почали підпа-лювати хати. Все було знищено, тільки худобу вивезли. Все це жахіття почалося о дев’ятій і закінчилося о 18-ій годині. Дивом врятувалися 27 чоловік – їм вдалося сховатися в лісі. Потім, коли карателі поїхали, нам було дуже страшно було нам повертатися на попелище. Картина, яку я, чотирнадцятирічна дівчина, побачила, була найстрашнішою в моєму житті. На вулицях всюди лежали тіла людей. Я не витримала цього і втратила свідомість. В садибі, де стояв будиночок моєї тітки, знайшли її старшого синочка в пшениці, вбитого з автомата, інших всіх спалили.
   З того часу ми почали жити в лісах. Карателі навідувалися в село, але їм було нецікавло палити далі хати, в яких було порожньо. Так і не дочекавшись нас, вони рівно через місяць на машинах приїхали і таки сплалили ті будиночки, які залишилися. У них були й два літніх чоловіка, в тому числі – і мій дідусь. Але фашисти на цьому не зупинилися. Через кілька днів вони увірвалися в село Костричська Слободка, де сплалили всі будинки і всіх людей, які в них були, заживо, потім те саме – в іншому селі. За один день було знищено сотні людей…До кінця 1943 року в одному тільки нашому Кіровському районі гітлерівці спалили 50 сіл, загинуло тисячі жителів.
   Залишившись без даху над головою, людям треба було вижити в лісах. Як навмисне, дві зими, які ми перенесли, були суворими, як ніколи, – температура доходила до 40-42 градусів морозу. Ледь не всі жінки та маленькі діти повмирали. А ще ж треба було якось прогодуватися. А для цього було необхідно обробляти поля, збирати урожай, що було небезпечно – будь-якої хвилини могли нагрянути німці. Есесівці не забували про нас: постійно обстрілювали ліси з минометів, бомбували з літаків, скидали на табори “термітки”, під якими навіть земля горіла. Якщо їм вдавалося піймати когось – чи то жінку, чи то дитину, чи то стару людину – знущалися, як могли: вішали, розстрілювали, давили під колесами машин….
   Навесні 1943 року наш 537-ий загін почав називатися партизанською бригадою № 9 імені Кірова, до якого ввійшли ще 5 загонів. Бригада наша знаходилася в глибині Усакінського лісу, навколо болота, де фашисти зі своєю технікою не могли дістатися до нашого табора. Партизани збудували майдан для посадки літаків, які приземлялися з боєприпасами, медикаментами, забирали тяжко поранених.
   З кожним днем партизанські загони збільшувалися, німці вже були не в змозі їх знищити. У лютому 1943 року фашисти вирішили відізвати з фронту регулярну німецьку дивізію та спрямувати її на знищення партизанської бригади імені Кірова. Розраховувати на розгром цілої армії карателів партизани не могли – і за чисельністю, і за озброєнням вони значно програвали. Довелося піти з Усакінських лісів у старі табори, залишивши стоянку, землянки, житло. Партизанським загонам вдалося вибратися під бомбуваннями. Тут я отримала поранення…На початку осені 1943 року німці направили дві дивізії, аби знищити партизанів. Їм допомагали більше двох десятків бомбардувальників та винищувачів. І тут на допомогу, щоб вивести нас з оточених лісів, прийшли могильовські партизанські загони. Урешті-решт усіх вивели в інші ліси”.
   Полина Сергіївна згадує, як нелегко було бути зв’язковим партизанів. Це була дуже небезпечна і відповідальна робота. Треба було збирати інформацію про німецькі частини, їх чисельність, бойову техніку, пересування. Зв’язкові розповсюджували серед селян листівки та підпільну газету “Кіровець”, спілкуватися з селянами. І при цьому не потрапити на зрадника.
   “Мені було трохи легше, – розповідає Полина Сергіївна. – Адже у моєї матері було шестеро сестер і двоє братів, у яких були також діти, які жили в різних селах. Вони допомогали мені збирати необхідні відомості. Але я досі караю себе за те, що виходила на зв’язок з двоюрідним братом Сергієм Коли німці нас вистежили, я втекла, а брата з дружиною Мотею заарештували. Мотя взяла з собою свою двомісячну доньку. П’ятирічного сина Михася вони залишили на сусідів. Німці повели брата з дружиною на розстріл. У цей час на полі пас корів чабан. І один з німців дозволив віддати йому дівчинку. Коли їх почали розстрілювати, цей німець сказав, щоб вони тікали, а сам пообіцяв стріляти вгору. Але з вишки інший фашист побачив, що полонені тікають, і почав стріляти з автомата. Мотю застрелив, а брат втік. Він повернувся додому, взяв доньку та сина. Але тут село оточили німці і почали спалювати будинки. Брат намагався втекти до лісу, але куля його наздогнала. Діточок же взяв до себе інший брат Лукаш, який їх і виростив…
   Одного разу карателі схопили мене з напарницею на дорозі і кинули у в’язницю в місті Бобруйську восени 1943 року. Нас водили на допити, знущалися над нами, але ми так і не визнали, що ми – зв’язкові. У цей час в Бобруйську в госпіталях усі лікарні були заповнені пораненими німцями. У нас брали кров для них. Мене врятувало те, що моя кров не підійшла. Після звільнення нашої лісової території в липні 1944 року партизанські загони пішли на фронт. Частина партизан залишилася піднімати сільське господарство, піднімати колгоспи. Все треба було починати з нуля: селища були знищені, з речей нічого не залишилося. Але вижили: спорудили шалаші, до зими почали будувати землянки”.
   Заміж Полина Сергіївна вийшла після війни за колишнього фронтовика, якому довелося пережити Ленінградську блокаду, двічі він був поранений. Прожив чоловік недовго, і в 48-річному віці помер. Тоді Полині Сергіївні було сорок років, у неї на руках залишилися двоє дітей та хвора мати. Син за два роки до смерті чоловіка отримав травму, став інвалідом І групи, доньці було тринадцять років. Мама померла через рік після чоловіка Полини Сергіївни. Усі ці біди не могли не залишити сліду – від постійних стресів, переживань Полину Сергіївну паралізувало. «Я дуже вдячна колективу, в якому я працювала і які мене підтримали, друзям, родичам, – згадує мужня жінка. – Завдяки їм я змогла вижити, через три з половиною роки піднятися на ноги і піти працювати, почавши все з нуля».