Народився 2 травня 1921 року в селі Обознівці Кіровоградського району Кіровоградської області.
   20 жовтня 1940 року призваний міськвійськкоматом на строкову службу.
   З березня по вересень 1941 року. Мотострілецька частина (курсант командирського відділення розвідки).
   З вересня 1941 року, після того, як під Києвом потратив в оточення, пішки дістався до Кіровограда і по січень 1944 року в окупації працював вантажником на олієжиркомбінаті.
   7 січня 1944 року, коли Кіровоград звільнили від німців, знову призваний у діючу армію, по травень 1946 року воював у 32-ій мотострілецькій бригаді командиром розрахунку. Дійшов до Берліну, брав участь у боях при звільненні Будапешту та Вени.
   25 травня 1946 року демобілізований.
   З травня 1946 року по травень 1947 року проходив бухгалтерські курси.
   З травня 1947 року працював на олієжиркомбінаті. Пройшов шлях від рахівника до головного бухгалтера.
   З липня 1955 року працює головним бухгалтером Кіровоградського БУ-528.
   З 1962 року готував молоді кадри в обласному автонавчальному комбінаті.
   З 1976 року – пенсіонер за станом хвороби.
   Помер 22 серпня 1983 року.
   Нагороджений медалями “За відвагу”, “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.”, “За взяття Будапешта”, За взяття Відня”.
   У родини Миколи Федосійовича залишилися його фронтові записи. Шостого серпня 1941 року він відзначив у них, що написав листи додому, але відіслати їх немає можливості. Відіслати їх вдалося тільки через десять днів… “Півтора місяця війни, – пише він 5 вересня 1941 року, – а ми ні кроку не зробили вперед, незважаючи на численність артилерії та геройство піхоти. Все назад і назад…Кажуть, позавчора німець взяв Корестень”. Через кілька днів – новий запис: “Сьогодні бомбардувальники давали жару. Бомбили батарею, але в ціль не влучили – все залишилося цілим. Зайшли в болота та ліса, далеко від траси. Єдиний шлях відступу може бути відрізаний будь-якої хвилини. Що ж далі?…Отримав записку від старого друга Івана Пилиповича Малашенка”. 15 вересня 1941 року: “Благополучно переправилися через Десну. Противник просувається, але повільно, і стоїть на одному місці по п’ять-десять днів. Ми за 35 кілометрів від Києва. Коли ж ми погонимо його? А погнати повинні обов’язково” А ще через кілька днів Микола Федосійович пише: “Почали відступати назад, по дорозі. Потерпіли велику поразку. З батальйонів залишилося по 12-18 чоловік, від деяких частин взагалі залишилися тільки спогади. Проти німецьких танків ми йдемо з простими гвинтівками, а у них танки середньої величини…Відступали аж за Рівне, приблизно за 20 км від нашого кордону. Або смерть, або перемога! Більше виходу немає.”
   Микола Федосійович описує, як пропав без вісті його кращий друг Микита Ванян, як поранило ще двох однополчан, згадує обставини, при яких потрапив в оточення, як селяни одягнули його в цивільний одяг, і він пішки дійшов до Кіровограда. Особливо тепло Микола Федосійович розповідає у своїх записах, як він залицявся до своєї майбутньої дружини. “Добивався взаємності небагато-немало півроку, доки Ніна сказала “Так”. Потім у записах – перерва, відновлюються вони вже тоді, коли Кіровоград звільнили і Микола Федосійович знову пішов на фронт. Незважаючи на те, що радянські війська почали брати гору, спогади просякнуті сумом: “На серці начебто камінь. А взагалі якась порожнеча, бажання побачити членів своєї сім’ї, почути їх чи хоча б листа отримати” І тут же, цього дня: “Перший весняний хороший день…Ось вийшов на сонце і замислився: до чого ж гарне життя буває і до чого ж погане воно зараз…Мої думки перебив раптовий постріл, я згадав, чому я тут, а не дома, згадав, що все ще йде війна, і писати, і жити так довго не хочеться”. У своїх спогадах Микола Федосійович постійно запитує сам себе, чи залишиться він живий. І кожного разу перед боєм подумки прощається з рідними. А ще весь час чекає від них листів, пише про те, як хоче побачити дружину, доньку. А 15 грудня 1945 року нарешті з’явився запис: “Ступив на поріг рідного дому. Застав батька, матір, доньку. Дружина була ще на роботі. Яка ж радість, яке щастя, донька Ліночка виросла за два роки, весела, молодець! Не встиг перевдягнутися, як прийшла Ніна. Хотів би, щоб це щастя тривало без кінця”…
   Дружина Миколи Федосійовича Антоніна Микитівна Горяна під час війни працювала на залізниці. Коли прийшли німці усю молодь зібрали і відвезли на біржу (зараз на її місці – магазин “Дитячий світ”). Антоніна Микитівна згадує, що було дуже спекотно, вона вийшла подихати свіжим повітрям. Поліцай її ніби й не помітив. І тоді молода жінка вирішила втекти. Вона тихенько повернула на вулицю Дзержинського і побігла додому. Уникнути вивезення в Німеччину допоміг Микола Феодосійович – він запропонував одружитися, а одружених в Німеччину не брали. До Обознівки, де нашвидкоруч справляли весілля, батьки нареченої та молодята діставалися пішки…У липні 1943 року в подружжя народилася донька Ангеліна. До речі, вагітність дозволила Антоніні Микитівні врятувати від вивезения до Німеччини ще й сестру Варвару та сестру чоловіка Олександру – за них вона ходила по повістках до військкомату. Побачивши, що жінка вагітна, німці вирішували не брати її в Німеччину (тобто тих, за кого вона приходила). У 1955 році в Коханенків народився син Олександр.
   З травня 1944 року по 1963 рік Антоніна Микитівна працювала на м’ясокомбінаті, потім, до 1983 року – інкасатором на заводі “Червона зірка”.
   Антоніна Микитівна з теплотою згадує про свого чоловіка. Розповідає, як обоє вони любили свою роботу, колективи, в яких працювали. Пишається сином, який закінчив Кіровоградське медучилище, потім вступив до Ленінградської воєнно-медичної академії імені Кірова на морське відділення підводників, після чого поїхав працювати до Прибалтики. Зараз він – підполковник медичної служби, виростив двоє дітей. Його син Микола, названий на честь діда, теж вчиться у військовому училищі на четвертому курсі.