Народилася Віра Дмитрівна Колісніченко 24 грудня 1917 року в місті Ярославлі. Потім з сім’єю переїхала до Ростова. У цьому місті пішла вчитися до школи, але закінчувала вісім класів уже в Грозно-му. Після закінчення школи поступила до медичного технікуму.
   Коли оголосили про те, що почалася війна, вона працювала в міському відділі охорони здоров’я інструктором. Прийшла додому, а там – повістка. Треба було з’явитися на збірний пункт у школу і облаштувати госпіталь №16-24. В цьому госпіталі Віра Дмитрівна увесь повоєнний час працювала медсестрою. Досить швидко почали надходити поранені. Віра Дмитрівна згадує, як доводилося купати їх у тазиках, поливаючи водою зі шланги, у спеку робити перев’язки.
   “Від смороду та втоми ми втрачали свідомість, – розповідає Віра Дмитрівна. – Знімемо з пораненого бинти, а по ранах черви повзають. Потім відкриємо вікно, подихаємо, і знову до роботи. Працювали, добами не виходячи на вулицю. У палатах лежало по 16-20 чоловік. Комусь з поранених знадобиться щось – починають стукати кружками по столу. Забіжиш у палату і починаєш шукати, хто кликав…Частенько ми не витримували і, ховаючись від поранених, плакали. А одна лікар, жінка вже у віці, заспокоювала нас, казала, що як закінчиться війна, одягнемо всі плаття і підемо на танці. Тоді нам ставало веселіше.
   Ті страшні дні згадую і досі – обличчя поранених перед очима стоять.. Пам’ятаю, як просив врятувати його один чоловік, у нього троє дітей було…Помер у мене на руках…Молодому двадцятирічному хлопцю треба було ампутувати руку, він тоді без свідомості лежав. Зробили операцію, він прийшов до тями. Запитую, як він себе почуває. А хлопець каже: тепер легше, тільки пальці болять…”
   Коли фашисти захопили Ростов та П’ятигорськ, працівників похилого віку евакуювали, а молодь направили будувати протитанкову огорожу. Віра Дмитрівна згадує, як важко було працювати у спеку – на одязі сіль виступала. Фашисти форсували Терек, але Грозний взяти не змогли. “Мені не довелося переживати жорстокі бомбування Грозного – помсту ворога. Він мстився за своє безсилля, хотів спалити, зруйнувати все те, що не зміг захопити у відкритому бою. Був час, коли доля Грозного вимірювалася годинами. “Залишилися лічені години, і навіть не години, а хвилини”, – повідомлялося по берлінському радіо. “Ми біля воріт в Алханчуртську долину, яку називають нафтовим дном, – писав військовий кореспондент гітлерівської “Ангріф”. Німці підраховували кількість нафти, так, ніби вони вже були господарями. У Майкопі сидів і чекав приїзду в Грозний німецький нафтовий трест з повним штатом інженерів. У Майкопі вони змушені були опустити у безсиллі руки – забиті радянськими нафтовиками свердловини відмовилися фонтанувати для окупантів. Гітлерівці сподівалися скинути петлю з горла своїх танкових дивізій, яких уже почав душити нафтовий голод. Вони запевняли, що вже розрізняється з захоплених ними висот ажур вишок Грозного. Грозний переживав важкі дні. Але місто окопалося ровами, оточило себе протитанковими їжаками. Барикади з мішків із піском, складених у шість ярусів, перегородили проспект. Все населення Грозного від мала до велика стало на захист міста нафтовиків. Горить земля! І горить вона під ногами окупантів”.
   Коли оголосили перемогу, Віра Дмитрівна десять днів пропрацювала у поліклініці, а потім пішла відбудовувати Грозний. Під час будівельних робіт їй сильно дошкуляла грижа, яку заробила ще в госпіталі, тягаючи поранених на четвертий поверх. Але жінка все одно продовжувала працювати. Прооперували її вже після війни.
   У 1946 році Віра Дмитрівна познайомилася з майбутнім чоловіком. Разом з ним переїхала в 1949 році до Кіровограда. Тут працювала в дитячій консультації, потім в райлікарні, інтернаті для престарілих.