Відомий збирач і дослідник історії Юрій Тютюшкін у черговий раз відчинив нам двері в далеке та не дуже минуле. Цього разу він влаштував, можна сказати, персональну виставку, присвячену Дню знань, оскільки вона відкрилася не в музеї, а в конференц-залі дитячої поліклініки, де він і працює інженером. Якраз у ці дні багато школярів і студентів проходять медкомісії, тож заодно на порозі нової української школи вони можуть зазирнути і в стару школу.

Сам колекціонер вважає, що такі музеї повинні бути в кожній школі: «Таке зібрання дійсно може показати нинішнім учням і студентам, якою була їхня рідна школа багато десятиліть тому, які підручники чи зошити використовували їхні дідусі чи бабусі, або й батьки, бо за останні десятиріччя школа змінилася, і цей процес продовжується. Зараз усі говорять про нову українську школу, але нам потрібно зберегти пам’ять і про стару. Ще не пізно, потрібно поцікавитись у дідусів і бабусь, багато документів є в сімейних архівах і бібліотеках, багато чого може знай­тися і на горищах. Шкода, але все це, як правило, безжально викидається».

Дійсно, у наших школах якщо й є музеї, то це музеї патріотичного виховання, а ось такого, камерного, близького, але вже забутого світу старої школи – немає. Новітні технології роблять непотрібними традиційні підручники чи приладдя для письма, а реформи – навіть шкільний одяг чи портфелі, тому невелика за обсягом виставка здатна не лише навіяти ностальгічні спогади, але й відкрити щось нове та несподіване. Перш за все, привертають уваги фото єлисаветградських гімназистів і школярів довоєнних і післявоєнних років. З невеликими відмінностями це була-таки напіввійськова форма, з бляхами на ременях і кокардами на шкільних картузах. А ці дівчачі коричневі сукні та чорні або білі фартухи й банти? До речі, ледь не до кінця 50-х років навчання в багатьох радянських школах було не лише роздільним для хлопців і дівчат, але й платним.

На виставці можна згадати про чорнильниці-невиливайки та про ручки і пера. Можна дізнатися про каліграфію та побачити зошити, за якими вчили гарному почерку. Як на сьогодні, не така вже й безглузда справа. Окрема тема – шкільні зошити, які в радянські часи називалися по-різному, у залежності від «політики партії» у мовному питанні. Колись це були виключно «тетради», потім «зшитки», а пізніше – зошити, але всіх їх об’єднувала інформативність. На титульних сторінках друкували вірші, інколи – портрети вождів, таблиці множення, ще якусь корисну інформацію. Наприклад, ще в 1960-му році на обложці учнівських зошитів друкувалася інформація про колорадських жуків, хоча самі жуки з’явилися в нас лише кількома роками пізніше. Для контрасту на виставці не вистачає зошитів перебудовних і постперебудовних часів, коли школярам пропонували уже зовсім іншу інформацію – про зірок телевізійних серіалів чи коміксів…

Ви будете здивовані, але в колекції Юрія Тютюшкіна можна побачити шкільний підручник із німецької мови для… українських шкіл, випущений у 1942-му році. В окупації навчання теж було обов’язковим, як, до слова, і щеплення школярів від інфекційних хвороб. Здивує вас і підручник «Гимназия на дому», виданий у Петрограді (тобто зразу після Лютневого перевороту) для заочного навчання, причому він розповсюджувався по передплаті, а перелік дисциплін змусить задуматися. Тоді «заочникам» потрібно було вивчати етимологію, синтаксис, теорію словесності, арифметику, алгебру, фізику, геометрію, історію, німецьку, французьку та латинську мови, природознавство, ще щось. А як вам «Товарищ гимназиста» 1910-го року видання – довідник і щоденник із функціями записника одночасно? Тут і шпаргалки, і підказки, і таблиці з інструкціями про надання першої допомоги, і календар, і сторінки для особистих нотаток. Наприклад, є розділи «Я винен» і «Мені винні», де зберігся запис: «Алексей, бульварная ул. дом. Чудникова». Дрібничка, але вона багато про що говорить. Про виховання обов’язковості та порядності, у тому числі також.

Фактично кожен експонат цієї шкільної колеції змушує не лише згадати та дізнатися щось нове з добре забутого старого, але й задуматися про справжнє місце шкільної освіти та про її якість. А що цікаво та пізнавально і не лише для школярів, то це безперечно.

Сергій Полулях