Поговорити в черговий раз з Юрієм Тютюшкіним на
улюблені ним теми автора цих рядків спонукало не
тільки 65-річчя, яке цей відомий у Кіровограді
збирач старовини відзначатиме днями. Точніше, це
був привід, аби розпитати Тютюшкіна про деякі
подробиці, пов’язані з його багатолітньою
колекціонерською та краєзнавчою діяльністю, ще
не відомі широкій громадськості.
- Юрію Володимировичу, ви ж, кажуть, з
Ільїним зналися? - я почав розмову зі згадки про
легендарного земляка Олександра Ільїна (1920 -1993),
який зібрав найбільшу в Європі колекцію
коштовних книг, зразків живопису, ікон, посуду і т.п.
й тримав це добро в своєму кіровоградському
будиночку на вулиці Урожайній неподалік
олійжиркомбінату.
- Це так. Познайомився з Олександром
Борисовичем я у 1980-і роки у кіровоградському БК
імені Компанійця, на одному з колекціонерських
зібрань, я на той час уже захопився поштовими
картками з видами Єлисаветграда. Якось там, у
клубі Компанійця, я, бесідуючи з Ільїним на тему
місцевої історії, посперечався з ним. (Уже й не
пам'ятаю, на яку саме історичну подію чи постать
наші думки розділилися.) Тоді Ільїн: "Приходь
до мене на Урожайну, продовжимо розмову там".
Був я в Олександра Борисовича вдома не раз.
Зазвичай він приймав мене на кухні. Це був
неабиякий знак уваги з Ільїна боку, бо він далеко
не кожного знайомого пускав на поріг своєї хати.
Пригадую, якось сидів в Ільїна на кухні, він саме
реставрацією книжок займався - опускав аркуші у
якийсь розчин. Аж раптом Олександр Борисович: "Іди
за мною, покажу тобі..." Так я побачив скарби
Ільїна. Чомусь найбільше запам’яталися
мініатюрні, розміром із сірникову коробочку,
старовинні книжки, які стояли на стелажі... Ще
мені запам'яталися спільні з Ільїним обіди у
їдальні ремонтно-механічного заводу імені
Таратути, він пельмені полюбляв.
- Пощастило мені й на знайомство з
Плотніром, - Юрій Тютюшкін завів мову уже про іншу
людину-легенду - Федора Плотніра (1918 - 2011),
видатного українського бібліофіла та краєзнавця,
літописця Нової Праги (смт в Олександрійському
районі), нагородженого орденом Богдана
Хмельницького. - Пригадую свою першу зустріч з
Федором Миколайовичем. Це було у 1990-х роках. Він
зустрічався з кіровоградськими краєзнавцями в
обласній науковій бібліотеці імені Чижевського.
Був там і я. Після заходу я підійшов до Плотніра,
сказав йому, що цікавлюся історією обласного
центру, збираю листівки з видами Єлисаветграда.
Розмова наша закінчилася тим, що Федір
Миколайович запросив мене до себе у Нову Прагу в
гості. Після того я двічі на рік бував у нього. Я
тоді їздив своїм "Запорожцем" на Харківщину
до тещі, а хата Плотніра - обабіч дороги в тому
напрямку. У ті роки Федір Миколайович жив
самітником. Я не питав, де його рідні та близькі,
та й нам було про що поговорити, крім цього.
Говорив більше Плотнір. Дуже мене вразили його
розповіді про жахи в Бухенвальді та Дахау (його
було ув’язнено як військовополоненого).
Наприклад, як їх, бранців, гнали дорогою німці, як
він, змучений спрагою, кинув під ноги, в багнюку,
табірну "тюбетейку", а потім підняв її та
смоктав. Або як вони, в’язні концтабору,
діставали із, пробачте, екскрементів
неперетравлену горошину з баланди. Саме від
Плотніра я вперше дізнався про грошові знаки,
запроваджені німцями для обігу в
концентраційних таборах. Цими марками німці
намагалися стимулювати в’язнів до більш
продуктивної праці, за них можна було купити
додаткову порцію баланди чи куриво. Федір
Миколайович показував мені кілька таких марок, я
зробив з них копії. Можна здогадуватися, яким
чином Плотніру вдалося приховати ці марки від
наглядачів радянського фільтраційного табору, в
якому він опинився після визволення з німецького.
До речі, про його ув’язнення радянською владою...
Він пробув у таборі недовго, і пояснював мені
своє відносно швидке звільнення тим, що,
потрапивши туди, на відміну від багатьох в’язнів,
не викручувався, не вигороджував себе небилицями
(на кшталт: здався в полон, щоб потрапити в
Німеччину і там убити Гітлера), а казав правду і
нічого, крім неї. Якось я побачив у Плотніра
дореволюційну поштову листівку, на якій
зображено Успенський собор, на його місці тепер -
будинок Кіровоградської міської ради. Помітивши
мій інтерес до тієї картки, Федір Миколайович
сказав: "Бачу, вона тобі треба". Я хотів
купити листівку, а Плотнір: "Hi-ні-ні. Приготуй
щось для обміну". Згодом обмін відбувся. Я дав
Федору Миколайовичу дві дореволюційні листівки
з видами Знам'янки.
- Юрію Володимировичу, знаю, що ви свого
часу мали найкращу в Кіровограді колекцію
паперових грошей, що ваша найбільша пристрасть
останніх кількох десятиліть - поштові листівки з
видами Єлисаветграда, якими проілюстровано з
десяток видань на краєзнавчу тематику, що на
ваших сторінках сайтів обласного краєзнавчого
музею та обласної наукової бібліотеки є
зображення і тих же листівок, і вуличних люків
різних періодів, і навіть цегли. Я вичерпав
перелік предметів, які ваблять вас як
колекціонера?
- Мені цікаво, як жили люди до нас. З'ясувати
це мені допомагають предмети минувшини. Крім
названих вами речей, у мене є і фотографії
єлисаветградців, і кількадесятилітньої давнини
знімки з видами Кіровограда, і учнівські зошити
раннього радянського періоду, і значки, і кронен-пробки,
тобто кришечки від пивних пляшок, і це - ще не все.
Та не кожний інтерес переростає у пристрасть. До
того ж, справжнє колекціонування передбачає
вивчення предметів збирання. А осягнути неосяжне,
як відомо, не можна. Наприклад, я протягом
тридцяти років збирав цеглини XIX - XX століть. Та
потім припинив це діло, оскільки не маю
можливості досконально вивчити ту цеглу -
достеменно з'ясувати, в який спосіб її
виготовлено, з якої саме сировини, що означають
позначки на ній. Колекцію подарував краєзнавчому
музею. А цього року я відкрив для себе нове
захоплення - пеньки старих дерев. Звісно, я їх не
викорчовую, не складаю удома. Лише фотографую,
уже маю кілька десятків унікальних знімків.
- Розкажіть про дзвін у церкві на
Ковалівці, виготовлений, як недавно з’ясувалося,
вашим прадідом.
Мій прадід, Фока Олексійович,
народився у Єлисаветграді у 1867 році. Працював у
ливарному цеху на заводі Ельворті, як
висококласний спеціаліст належав до робітничої
еліти, був особисто знайомий з власником заводу.
Після революції Фока Тютюшкін продовжив
працювати на тому ж заводі, уже
націоналізованому. Коли почалася Друга Світова,
до війська прадіда не взяли - йому було за
сімдесят. Місце роботи він не змінив і при
окупації. Тоді ж, у 1942 році, його ливарський
талант знадобився для виготовлення дзвону для
Свято-Покровського храму, службу в якому
окупаційна влада дозволила відновити. (Очевидно,
дзвін, встановлений у церкві до революції, було
знищено комуністами-безбожниками, які у 1932 році
пограбували храм та закрили його.) Дзвін,
відлитий моїм прадідом, - чималої величини: вага з
язиком - майже півтори тонни, висота - понад метр,
діаметр унизу - 185 сантиметрів, товщина стінок -
шість сантиметрів. Протягом двадцяти років його
передзвони лунали на Ковалівці. У шістдесятих
роках радянська влада знову закрила цю церкву,
дзвін опинився на підлозі дзвіниці. Культову
споруду використовували як склад для зберігання
солі, пункт прийому склотари. У дев'яностих роках
її повернули парафії. А цього року церковний
дзвін закріпили там, де й належить. Можете уявити
мої почуття, коли я прочитав на ньому прізвище
майстра - свого прадіда. |
