– А на
першовересневу тематику у вас є щось? – запитав я
при зустрічі в кіровоградського колекціонера
поштових листівок Юрія Тютюшкіна. Раніше мені
вже доводилося звертатися до нього, коли
виникала потреба проілюструвати газетну статтю
з нагоди різних свят.
– Аякже, – відповів Тютюшкін.
Наступного дня він уже показував мені листівки
із зображеними на них школярами та вітаннями з
нагоди нібито їхнього улюбленого дня – 1 вересня.
– Це продукція різних
часів – від шістдесятих років минулого століття
до дев’яностих, – пояснив Юрій Володимирович. –
Зібрати якнайбільше листівок, що при-урочені до
початку навчального року, я ніколи не намагався.
Як ви знаєте, моя пристрасть – поштові картки з
видами Єлисаветграда (подивитися на них, як і ще
на багато що з тютюшкінських артефактів, можна на
сайті обласного краєзнавчого музею. – Авт.). А цих,
зі школяриками, листівок я просто не викидав,
коли вони мені потрапляли до рук. Така вже
колекціонерська звичка.
Також Тютюшкін продемонстрував мені знімок
усміхненого школярика – в уніформі на зразок
радянської військової, з портфелем.
– Це фото зроблене з першокласника в п’ятдесят
сьомому році, – прокоментував колекціонер. – Я
теж носив таку, на зразок військової, гімнастерку
й кашкет. Зверніть увагу на чорнильницю на шнурку,
яку хлопець тримає разом з портфелем. Такі,
переносні, чорнильниці були тоді у вжитку. Потім
настав час стаціонарних чорнильниць. Вони
встановлювалися на партах, вчителі підливали у
них чорнило. Винахідливі школярі, аби не писати,
ловили й кидали в чорнильниці мух. Треба було
дуже акуратно поводитися з цим приладдям, аби не
забруднитися. У багатьох школярів у чорнилі були
не тільки руки, а й обличчя. Трішки полегшилося
наше життя, коли з’явилися наливні ручки. Їх
заправляли тим же чорнилом. Кулькову ж ручку я
вперше побачив, коли навчався у дев’ятому класі.
Вона була японська, і привіз її з-за кордону брат
мого товариша. Потім з’явилися радянські
аналоги. Стержні до них були багаторазовими,
тобто підлягали періодичній заправці пастою. У
Кіровограді заправоч-ний пункт розташовувався
на вулиці Єгорова. Досі пам’ятаю дядька, який
заправляв стержні. Його руки були сині від пасти.
Показав Юрій Тютюшкін мені й учнівські зошити
радянської епохи. Деякі – з віднедавна
забороненою для публічної демонстрації
символікою – серпами і молотами, зображеннями
босих робітників і таких же колгоспників та
закликами «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»,
«Освіта – шлях до комунізму», «До боротьби за
робітничу справу – будь готовий», вписаними в
орнаменти в українському стилі. Називалися вони
зшитками.
– Це – зошити, виготовлені у тридцятих роках
держтрестом «Київ-Друк», – пояснив Тютюшкін. –
Тодішні оформлювачі не скупилися на політичні
символи й лозунги. Щоправда, були на обкладинках
довоєнних зшитків й ідеологічно нейтральні
тексти. Ось дивіться…
Юрій Тютюшкін показав
настанову «Як провадити гімнастику»,
надруковану на задній обкладинці одного зі
зшитків. Прочитавши її, я звернув увагу на
чудернацькі слова «гімнастикувати»,
«гімнастикуй», які вісімдесят років тому нікого
не дивували.
А на задній обкладинці одного із тих же довоєнних
зошитів побачив ось який напис: «Цена 10 копеек.
Продажа по цене выше обозначенной карается по
закону».
– Мабуть, зошити були в дефіциті, і держава
намагалася боротися зі спекулянтами
репресивними методами, – поділився я своїм
припущенням з Тютюшкіним.
– А я чув від своєї баби, Євдокії Семенівни, –
сказав колекціонер, – що коли вона у двадцяті
роки ходила в лікнеп, то їй доводилося
вправлятися у письмі на газетах, між рядками.
Показуючи мені зошити
більш пізнього виробництва (1950 – 1960 років,
виготовлені в Одесі, Понінці), Тютюшкін зауважив,
що ця продукція оформлена менш пишно, ніж
довоєнна, – жодних тобі зображень робітників і
колгоспників, жодних звернень до пролетарів
усього світу із закликом єднатися, натомість –
портрети Пушкіна, Гоголя, інших класиків
літератури. А термін «зшиток» після війни уже не
застосовувався. |
