Світлана Орел
Концерт, який міг не відбутися

     Виступ піаніста народного артиста України, професора Юрія Дикого та Кіровоградського муніципального камерного хору під керівництвом заслуженого діяча мистецтв Юрія Любовича у залі Київської музичної академії імені П.Чайковського, можливо, не став помітною подією у мистецькому житті столиці, але той, хто побував на цьому концерті, очевидно, відчув і надзвичайну сконденсованість емоційного фону, і те, що він - лише вершина довгої і наполегливої музично-просвітницької роботи зі збереження тих цінностей, що стали світоглядною основою митців. Власне, сам концерт як заключний II Міжнародного фестивалю "Ріхтерфест-2005", присвяченого 90-річчю з дня народження Святослава Ріхтера, відбувся завдяки їхньому спільному зверненню виконавців до Міністерства культури та мистецтв (зараз - ще й туризму) та до надзвичайних і повноважних послів Росії і Німеччини в Україні В.Чорномирдіна й Д.Штюдеманна.
     ... Вони у чомусь дуже схожі й водночас відмінні. Один - керівник хору, інший - піаніст, педагог. Але обоє - непересічні громадські діячі, музичні просвітителі, за кожним - не один масштабний проект, здійснення яких потребувало серйозних зусиль і часу. З ім'ям Юрія Любовича у Кіровограді пов'язують появу щорічного фестивалю "Нейгаузівські музичні зустрічі", минулої осені до 40-річчя з дня смерті видатного педагога у місті, де він народився (а це старий Єлисаветград, нині Кіровоград), саме з ініціативи Любовича було організовано урочистості "Музична присвята Генріху Нейгаузу - піаністи України". Він - організатор і натхненник фестивалю дитячого хорового співу "Золотий Орфей", голова Благодійного фонду підтримки хорового мистецтва, ініціатор проведення фестивалю "Єлисаветградська музична колегія".
     Ю. Дикий, професор Одеської музичної академії імені Нежданової, голова місії Давида Ойстраха і Святослава Ріхтера - активний учасник майже всіх цих заходів, так само, як і Одеський "Ріхтерфест" не обходиться без хору Юрія Любовича. Ця спорідненість у бажанні підтримати високий дух мистецтва, робити все, аби він не стерся буденністю, не нівелювався агресією нинішніх музичного й інформаційного простору, аби культурні цінності найвищого гатунку передати наступним поколінням не спотвореними і не спрощеними - те, що об'єднує їх.
     Роздуми цих митців про культуру і її роль у житті країни та суспільства можуть і нам щось підказати.

     Ю.Дикий:
     Для мене, як для учня й послідовника Генріха Нейгауза (мій викладач - його учениця Людмила Гінзбург) завжди було прикладом, як до нього ставляться на його малій батьківщині. Тут я завжди бачив ту небайдужість, неформальність, якої часто не вистачає в організації подібних заходів. Значення наших фестивалів полягає не тільки у збереженні традиційної академічної культури, а насамперед - її трансформація у сьогоднішній день, адже саме вона дає грунт, відчуття закоріненості, зв'язок з минулим. Культура із давньогрецької дослівно - "вирощувати", "плекати". Отож, ми повинні йти від того, що залишили нам на цій землі великі митці.
     Що означає сьогодні просто сказати: "Генріх Нейгауз - геніальний педагог"? Цього дуже мало. Цим молоду людину часом можна навіть відштовхнути від його спадку. Вона повинна не лише знати біографію митця, а відчути його дух. Це складно, і такої трансформації, на жаль, сьогодні дуже мало. Ось чому навіть у музичному середовищі (так само у будь-якому іншому - освітньому, науковому) так мало тих, для кого цінності, які, здається, становлять основу їхньої творчої професії, по-справжньому дорогі. Тих, скажімо, хто з власного бажання ходить на концерти, для кого відкриття меморіальної дошки митця - не пуста формальність, а справжня подія. Такі люди не відчужені від того духу.
     Щоб стати його носіями, вони мають бачити і відчувати творчий процес, знаходитися у ньому. Коли молода людина бере участь у подібних фестивалях, я знаю, що вона стане спадкоємцем того духу, продовжить його. На жаль, у нашій музичній академії часто гору бере формалізм, створені чудові умови для корупції. Я називаю їх умовами омертвіння. Якщо за гроші можна купити диплом, дисертацію, стати керівником - це мертвечина, метастази. "Помарачева революція" показала, що здорові клітини не хочуть приймати метастази, але чи відбувся процес очищення?
Я з Нейгаузом бачився всього кілька разів у житті, але його дух став для мене визначальним на все життя. Його найвизначніші учні - одесити Гілельс, Зак і Ріхтер. Учень має розуміти, що це не школа, а творча майстерня, де завжди відчувається жива людина. Для справжнього музиканта живим залишається Бах, хоч він і помер понад 250 років тому. Він залишається живим у його музичній тканині. І той, хто вчиться, має її відчути. Це робив Нейгауз.

     Ю. Любович:
     У цьому ключі хотілося б навести характерний приклад. На презентації диска про Нейгауза, який підготував Олександр Чуднов, чомусь не було жодного викладача чи студента фортепіанного відділу Кіровоградського музучилища, хоча афіша з повідомленням про цю подію висіла. Допомогли провести цю презентацію нам зовсім сторонні люди. Коли я під час останнього фестивалю, намагаючись розповсюдити квитки (їх ціна цілком доступна), звернувся до декана музично-педагогічного факультету Кіровоградського педуніверситету з проханням запросити на концерт хоча б музикантів, то він мені, чи то жартома, чи всерйоз відповів: "А де ви бачили у нас музикантів?" Якщо це навіть жарт, то занадто гіркий.

     Ю. Дикий:
     Зовнішня освіченість не означає справжньої перейнятості неперебутніми цінностями. Тільки у Приморському районі Одеси живе близько п'яти тисяч кандидатів і докторів наук. А скільки їх відвідує, наприклад, концерти класичної музики? У кращому випадку, двоє-троє. На жаль, метастази небажання оволодівати майстерністю поширюються.

     Ю. Любович:
     Нейгауз - це не просто піаніст, людина, яка добре перебирала пальцями по клавішах. Це - філософ, поет, романтик, мандрівник. Це - світогляд, пласт культури, фантастичний гумус, на якому можна вирощувати і нарощувати майбутні пласти. Ріхтер прожив в Україні 26 років. Радянська влада намагалася цього не помічати, бо у нього мати втекла із німцями, а батько був розстріляний тією владою. Його спадщину ще слід узагальнити, художньо осмислити. Плекати, зберігати це все і на ньому виховувати, на справжньому.

     Ю. Дикий:
     Не дай, Боже, аби відбулося страшне нашарування: так, як буває, коли побачиш, йдучи по місту, якесь унікальне різьблення по дереву чи ковку, але на ньому 122 шари фарби, і від ювелірного виробу в кращому разі залишилась якась тривіальна огорожа. Такі нашарування в культурі - смертельні. Але якщо в ній нині не відбудеться якісних змін - може так і бути...

     Ю. Дикий:
Створення місії Давида Ойстраха і Святослава Ріхтера, започаткування фестивалю "Ріхтерфест" виникло, можливо, як реакція на байдужість чиновників від культури до цих імен. Уся їхня поведінка ніби говорила: "Одним генієм більше, одним менше, яка різниця?" У кращому разі, виділять зал для концерту.

     Ю. Любович:
     Як наш хор брав участь у "Ріхтерфесті"? На дорогу в міському відділі культури якусь копійку вдалося вирвати (та й то скільки після цього було ображених!), а після нашого виступу у реформаторській церкві довелося звертатися до парафіян, аби допомогли з ночівлею хористів - хтось узяв додому до себе, хтось дав гроші...

     Ю. Дикий:
     Як на мене, то в нинішній культурі існують три напрями - державний (байдужий і непробивний) і комерційний (такий, що заробляє на чомусь популярному великі гроші). А ми - музична громадськість намагаємося пробитися поміж них зі своєю небайдужістю і високим мистецтвом. Державний, на жаль, зрощується із комерційним, бо перших приваблюють гроші, які можна використати на себе, замість того, щоб спрямувати їх на придбання чи розвиток художніх цінно-стей, що мають неперебутнє значення. Поки що я не бачу такої переорієнтації культурної політики держави, яка б змінила ситуацію на краще.
     І це стосується не лише відповідного міністерства. Культура має бути пріоритетом першої особи, адже її слід розглядати як головне державне завдання, те, що представляє країну. Вона повинна стати стрижнем державної політики, адже пронизує всі галузі, в тому числі й економіку, тим більше соціальну політику. Будь-яке рішення уряду повинне мати в своїй основі культуру, бо це - відповідне ставлення до людини. Соціодинаміка суспільства передбачає: або ми матимемо біомасу, або щось цілісне, монолітне. Культура - це ядро. Яким держава формує його, як ставиться до його розвитку, такої якості спільноту отримує.

"Народне слово", 21.07.2005