Ось і пройшов рік без Володимира Панченка, чиє ім’я самодостатнє. Він належав до тих літераторів, поруч з якими нам пощастило жити й творити. Навіть після від’їзду письменника і вченого до столиці постійно відчувалась його присутність у моєму літературному житті. Намагалась не пропускати публікацій Володимира Євгеновича у періодиці, виходу його книг та їхніх презентацій. Була рада поставити запитання, написати про зустріч і хоч трохи поспілкуватись, особливо про те, що варто читати. Його останні книги, результати літературних мандрів, тепер нагадують мені садиби літературного туризму на зразок екосадиб, завдання яких – наблизити людей до природи. Вони ріднять нас з історією, літературою, культурою, як і статті, що періодично потрапляють на очі. Останню, під назвою «Курортний роман Миколи Зерова», прочитала у «Буковинському журналі» за 2018 рік. Гадаю, хтось із рідні, колег, друзів чи земляків (одеситів, кропивничан, киян?) таки продовжить створювати Панченкові «книги-садиби», адже фраза «Згодом, сподіваюсь, буде більше» у вступі до книги, яку він «змонтував» із 50-ти слайдів, тепер уже звучить заповітом для сучасників.
    Півроку моєю настільною є його остання прижиттєва книга «Літературний ландшафт України. ХХ століття…» (видавництво «Ярославів Вал», 2019). Я була на презентації в День Незалежності України в обласному художньому музеї, де автор подарував її другові своєї молодості Борису Притулі, а Борис Васильович уже дав почитати мені.
    Книгу обсягом більше півтисячі сторінок долала повільно, з насолодою згадуючи, як відкривала те чи інше ім’я в українській літературі, роблячи виписки і, як завжди, складаючи план читання на майбутнє. А Володимир Євгенович завжди умів до цього заохотити. От і тут є додаток «100 кращих творів української літератури ХХ століття». Скрутно сама собі похитала головою, виявивши, що зо два десятки імен з цього списку мною не відкриті або неусвідомлено забуті. І вже два крочки зробила для розсіювання темряви: радо познайомилась із поезією Павла Гірника та Ігоря Качуровського. Останній захопив чернігівським походженням, іронічністю та пародійністю. Таким чином, виконую заповіт Панченка: «Найкраща пам’ять про письменника – це читання його книг» (колись він так сказав на вшануванні пам’яті Віктора Близнеця у с. Першотравенка Компаніївського району).
    Як бібліограф люблю в наукових та науково-популярних виданнях різновиди покажчиків. У книзі є іменний покажчик, що займає 16 сторінок, а згадані у ньому імена, серед яких безліч літературних, допоможуть розсіяти власне невігластво. Сприятиме цьому і книгопанорама з 12 нових книг, виданих у «Ярославовому Валу». Реклама теж подіяла – з книгами Михайла Слабошпицького, Віктора Терена та Світлани Короненко вже познайомилась.
    І це тільки читацька прелюдія, яку творю, ходячи навколо книги та ніби чуючи проникливо-жартівливий голос автора, який залишив нам чудовий спадок – «50 слайдів». Кожен із них подарував мені велике чи маленьке відкриття і «мріяння про ще не видані книги» (с. 326). Цей «слайд» - «Богдан Романенчук. Літературна Україна у Філадельфії. Про “заокеанський” журнал із ностальгійною назвою “Київ”» – був для мене абсолютним відкриттям, хоч намагаюсь із часу незалежності України вивчати її діаспорну літературу. Зі статті чимало нового довідалась і про Євгена Маланюка, який теж друкувався в закордонному «Києві», і про цікаві маланюківські «нотатки», що їх Володимир Панченко назвав «аналогом сучасних блогів». Зацікавила мене й панченківська мрія видати антологію світової поезії (яку в філадельфійському «Києві» презентували українські перекладачі високого класу). Бо я й сама почала розробляти ідею першого відзначення в літмузеї Всесвітнього дня перекладача, до якого хотілось би приурочити творчість сучасних літераторів, причетних до перекладацької роботи. А в майбутньому, можливо, видати першу антологію перекладів Степової Еллади.
    Відкриттям для мене були й сторінки, присвячені Григорію Костюку та Лесі Українці, зокрема «О не забуду я тих днів на чужині… Леся Українка: рік у Болгарії». На презентації я попросила в автора дозволу вмістити цю розповідь у черговий українсько-болгарський альманах, над яким працюю. Втретє після вивчення у школі та вузі схвилювала історія новели Михайла Коцюбинського «Intermezzo». Читання її співпало з випадковим знайомством у маршрутці Київ – Чернігів із засновником однойменного центру культури й мистецтв у Чернігові.
    Пильно вчиталась і в розповіді про ще двох земляків-чернігівців Павла Тичину і Олександра Довженка. А подорожі на Умань майже співпали з освоєнням великого «слайду» про Миколу Бажана, родом звідти. Нагадала книга молодість, під час якої захоплювалась Леонідом Первомайським, Павлом Загребельним, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Борисом Мозолевським, Григором Тютюнником, Леонідом Кисельовим, Юрієм Андруховичем. Когось полюбила назавжди, як Івана Франка, Володимира Сосюру та Юрія Яновського, чиюсь творчість і досі намагаюсь осмислити чи переосмислити. Немає тут у мене кращого порадника й довіреної особи, ніж активний творець історії літератури Володимир Євгенович Панченко. Він зробив колосальний труд і для собі подібних, і для таких, як я – захоплених спостерігачів і учнів.