Публікації

Сильний духом


apub212.jpg (12751 bytes)

Євмен Михайлович Доломан


Життя прожить – не поле перейти...
На полі видно все до небокраю,
В житті ж, на жаль, такої висоти,
З якої б в далеч глянути, немає...

    20 серпня 2014 р. Євмену Доломану виповнилося б 95. Старше покоління письменників залишає нас, передаючи вагомі здобутки молодшому поколінню з надією на те, що національні традиції залишаться у міцних руках, не згубляться високі здобутки патріотизму у нашій свідомості.

На щедрім грунті проростає все і
Добро і зло, жадне і немиле.
Крізь все життя людина пронесе
Те, що з дитинства в серце заронили...
   
    Євмен Михайлович Доломан народився 20 серпня 1919 р. у селі Ольгівці Новгородківського району Кіровоградської області. Дитинство і юність майбутнього письменника минуло у селі Степанівці Устинівського району, куди родина переїхала після смерті матері. Бо, як згадував хлопець: «У Степанівці кожному члену родини виділяли по два і більше гектари землі на душу, а у рідному селі не було і по гектару на їдця». Батько, маючи фах теслі, часто їздив по заробітках, дітей виховувала мачуха, «людина м’якого характеру», яка стала їм рідною і діти називали її мамою. Та невовзі, рятуючись від розкуркулення (впали комусь в око бідняцька хата), родина тікає вночі з рідної оселі.
    Після недовгих блукань по Криворіжжю, повертається до рідної Степанівки. Батько влаштувався у майстерню столярувати, мати – у колгосп. Але біди не скінчилися: на нещасні труднощі колгоспники видали по 200 грамів збіжжя, але й його забрали активісти.
    «Мені запам’яталося, - згадуватиме Євмен Михайлович, - як мати вносила до хати метілочки рижію, з чорного, дрібненького насіннячка якого виготовляли олію для технічних потреб. От той – перемитий рижій – на пательню, потім у ступку, а в печі буряків запечеш, - та й на те вам маторженики: один на сніданок, один на обід». Пізніше пережите письменник опише в оповіданні «Фізика Цінгера», про публікацію якого за радянських часів не могло бути й мови.
    Зате пощастило хлопцеві на степанівських вчителів – батька і сина Білоненків. Це були справжні інтелектуали з двома вищими освітами, але далі села їх не випускали, бо – «попівська сім’я». Перший випуск степанівської семирічки вони вишколили по всім предметам так, що не вступив до обраного навчального закладу тільки ледачий.
    Євмен вступає до Одеського індустріального технікуму, яки й не зміг закінчити за станом здоров’я: «Весною 36-го захворів дуже: впав на ноги, не міг кроку ступити. Півтора місяця пролежав у лікарні – загальне виснаження організму. Що ж ми їли там – все малопоживне, а з дому ні крихти не присилали, бо й самі жили впроголодь».
    Повернувшись до рідного села і здобувши там середню освіту, юнак вступає до Харківського університету. Саме тут гуртувалися студенти до літературної праці, саме з цього навчального закладу вийшла ціла когорта письменників України. Тут відбулися перші кроки Є. Доломана в письменництві – в літературній студії при Харківській організації Спілки письменників України під керівництвом нашого земляка Павла Андрійовича Байдебури. Звідси починали свій шлях у літературу такі видатні українські письменники як Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Олекса Коломієць, Дмитро Білоус.
    Час тоді був дуже тривожний. Українська література страждала від болючих ран, яких їй було завдано трагічного 37-го, та й у попередні роки. Лави відомих поетів, прозаїків та драматургів так поріділи, що страшно було гортати читанки для шкіл чи вузівські підручники з літератури. Як згадував про ті часи Є. Доломан: «Тоді дуже відчувалося, що в твоїй душі цензор-редактор росте набагато швидше, ніж поет чи прозаїк»:

Хто волі прагнув, тих карали
Мечем з державної руки,
Чи гнали десь в піскі Уралу,
Або в сніги – на Соловки.
   
    Нетривале навчання в Харківському університеті було перервано Великою Вітчизняною війною:

Не знали, що гроза шалена
Обірве нашу мирну путь,
Що слави полкові знамена
В бій за Вітчизну поведуть...

    У серпні 1941 р. Є. Доломан брав активну участь у боях з фашистами. За станом здоров’я у грудні 1941 р. – демобілізований, працював на одному із заводів Челябинська.
    Та у березні 1943 р. повертається на фронт добровольцем у складі танкової бригади. Був тричі поранений. Брав участь у визволенні Кам’янця-Подільського, Львова, Праги, у форсуванні Одера, штурмі Берліна. У коротких передишках між боями лише вірші, сповнені великої любові до рідної землі. Нагороджений чотирма бойовими орденами, медаллю «За відвагу».
    По справжньому голос молодого поета зазвучав по війні. У 1950 р. Є. Доломан дебютував першою поетичною книгою «Плем’я переможців». Рідкісне явище для Спілки письменників СРСР, але вже після виходу у світ першої поетичної книжки Є. Доломана, він став членом Спілки письменників. Потім з невеликою відстанню у роках з’явилися поетичні збірки «Оновляється земля», «Славна молодість», «Зустрічі й розлуки».
    Після демобілізації Євмен Михайлович працював у редакціях журналів «Дніпро», «Вітчизна», головним редактором художньої літератури у Державному комітеті по пресі, а завершив свій службовий шлях на посаді директора Українського відділення Літфонду СРСР. На останній посаді Є. Доломан зробив чимало добрих справ для письменників та їх родин, про що свідчать письменницькі будинки творчості у Коктебелі, Одесі, Ялті, Трускавці, а також письменницький багатоповерховий будинок у Києві на вулиці Олеся Гончара, 52, побудований у 1982 р.
    Наприкінці 50 – 60-х рр. минулого століття книги поета «Яблунька розквітла», «Широкий план», «Твоє квітуче повноліття», «Земне й космічне» засвідчили про неабияке творче зростання письменника. А з появою поетичних збірок «Квітує літо», «Крізь пасма літ» та «Солодкий запах полину» Євмен Доломан постав у повноцвітті творчого таланту. Від його гострих публіцистичних віршів, ліричних балад, пісень, сонетів, віршів-роздумів, гуморесок, пародій повіяло поетичною мудрістю, яка безапеляційно стверджує:

Вся велич світу вміщена у слові –
І роздум людства, й безмір почуттів!

    Є. Доломан – ще й відомий прозаїк, автор кількох збірок оповідань, повістей. Його трилогія «На безіменній висоті» присвячена визволенню України від фашистських загарбників, кілька разів перевидавалися, перекладена на інші мови. Головними героями роману «Випробування вірності» стають двоє молодих людей, яким так і не судилося побратися. Трагедія двох закоханих – це трагедія самої України, роз’єднаної, обікраденої, поневоленої. Цей роман і на сьогодні сучасний, адже точиться боротьба, бо не всім потрібна самостійність, єдність народу.
    Крім романів у доробку письменника є кілька повістей, серед них такі, як: «Урок мужності», «Золоті зерна», де події розгортаються у часи Великої Вітчизняної війни на окупованій території, «Відрядження в молодість» – про сільську молодь з усіма її проблемами.
    Писав Є. Доломан і для дітей: у 1965 р. побачила світ збірка оповідань «Васько да Гама», а у 1985 р. – «Проліски прагнуть сонця». Окремі твори письменника перекладалися російською, білоруською, вірменською, чеською, угорською мовами.
    Звертався Є. Доломан і до «незручних», заборонених у свій час тем. Зокрема, писав про «тіньовий» бік війни, про який ми знаємо дуже мало. Мається на увазі ставлення уряду колишнього Радянського Союзу, його силових структур до колишніх оточенців та полонених, які після тривалого перебування у лабетах ворога, знову поповнювали ряди захисників рідної землі. Особливо хвилювали письменника події на селі у тридцяті роки минулого століття, свідком яких був він сам: «А люди мерли... Мерли сім’ями. Я можу назвати десятки прізвищ, власники яких у Степанівці вимирали сім’ями. Страшно згадувати».
    Письменників недарма вважають людьми далекоглядними, адже часто у їх творах заздалегідь передбачаються або порушуються такі проблеми, які можуть згодом виникати у суспільстві. Тому... «варто частіше прислухатися до мудрої письменницької думки» - саме так запевнив своїх читачів патріарх нашої літератури Євмен Михайлович Доломан. І теба всім усвідомити, що життя завжди було і є боротьбою за правду, за «рідне слово Правди на землі» й триває ця боротьба і у наші дні. Боротьба за краще майбутнє, за Україну, за щастя і добробут українців, за визнання нашої держави у світі.

Ми ж – Правди й Справедливості солдати,
А терпимо, чого не слід терпіть,
Супроти чого треба воювати.

Ревва Тетяна, старший науковий співробітник
Кіровоградського міського літературно-меморіального
музею І.К. Карпенка-Карого