Так ємко про нашого славного земляка сказав поет Л. Первомайський. У завжди щедрому на свята вересні цього року до літературно-мистецького життя краю вливається ще одна потрійна дата: 115-річчя з дня народження письменника І.К.Микитенка (6.09.1897); майже водночас приходить 75-річчя з дня його трагічної загибелі (1937), а також 45-річчя з дня відкриття у с.Рівному Новоукраїнського району його літературно-меморіального музею.
   У зв'язку з цим громада мікрорайону Масляниківка в Кіровограді, жителі вулиці Микитенка на чолі з депутатом міської ради В.В.Дригою ініціювали запрошення на гостини нащадків письменника: сина Олега, онуків Євгена і Юрія Микитенків, - відомих письменників, журналістів, науковців та дипломатів із Києва.
   З'їздивши у музей Микитенка та у столицю до спадкоємців, ініціатори повернулись з подарунками - книгами з бібліотеки класика для кіровоградських шкіл і бібліотек.
   Створивши оргкомітет, до якого ввійшли співробітники НВЗ № 33, бібліотеки № 7, міської ЦБС, літературно-меморіального музею І.К.Карпенка-Карого та членів творчих організацій (НСПУ, Конгресу ЛУ, об'єднань "Степ", "Євшан" і "Парус", хору УТОС "Калина"), люди підготували свято, яке відбудеться 8 вересня о 12 годині на Масляниківці.
   * * *
   У наших фондах нині зберігається 135 документів, які висвітлюють життя і творчість одного з основоположників української радянської літератури І.К.Микитенка: особисті та групові фото, матеріали про відзначення кількох його ювілеїв, поштові листівки й конверти з його зображенням, фотокопії художніх портретів, книги Івана Кіндратовича й про нього з дарчими написами.
   Кілька слів про інтелігентну родину письменника (відомості - з т.8 "Господніх зерен" Г.Гусейнова - А.К.).
   Дружина, Зінаїда Григорівна, закінчила Харківський інститут народної освіти, вчилася в аспірантурі, вчителювала, померла в Києві 1973 р. Син, Олег Іванович, який багато зробив для увічнення пам'яті про батька, народився в 1928 р., закінчив слов'янське відділення філфаку Київського держуніверситету та аспірантуру. Він - кандидат філології, член НСПУ, заслужений працівник культури України, працював журналістом і видавцем, близько трьох десятків років -головний редактор часопису "Всесвіт". Онук - Євген Олегович - народився в 1958 р., закінчив інститут країн Азії та Африки Московського університету та аспірантуру. Як журналіст і дипломат працював у Москві й за кордоном, держслужбовцем у Адміністрації Президента України. Має сина і доньку. Інший внук - Юрій Олегович - народився в 1962 р. Закінчив Київський університет та аспірантуру в Москві, кандидат філології, працював у Інституті літератури НАН України, редактором ряду столичних газет. Нині - заступник головного редактора журналу "Всесвіт". Має сина.
   Син Микитенка неодноразово, в тому числі разом із матір'ю, бував на Кіровоградщині. 1998 року подарував нашому музею портрет батька, створений художником з Буковини М.Тироном. Маємо чимало спогадів про Микитенка сучасників, цікаві матеріали з архівів земляків: М.Смоленчука, В.Панченка, Г.Поздняка; бібліографічні покажчики та інші довідкові видання (у т.ч. книгу "Дарчі написи в бібліотеці Івана Микитенка", К., 2007): програми науково-практичних конференцій; листи режисерів та афіші з театрів, де ставилися його п'єси; матеріали про діяльність музею Микитенка; методичні альбоми, створені педагогами й учнями області.
   З цього масиву видно, що вусі часи його життя і після смерті багатогранна особистість і творчість Микитенка (він, до речі, мав 28 псевдонімів), викликала й досі викликає інтерес сучасників і нащадків не лише на малій батьківщині, а й в Україні та за її межами. Сорок його творів перекладені 16 мовами світу.
   Про нього писали земляки - письменники, краєзнавці, літературознавці й журналісти: В.Козаченко, С.Голованівський, М.Смоленчук, Г.Гусейнов, Л.Куценко, В.Бондар, В.Босько, Н.Добрін, О.Романовський, С.Шевченко та інші.
   Літературні портрети І.К.Микитенка, посібники з вивчення його творчості у школах і вищих навчальних закладах створили відомі українські та російські критики і педагоги.
   Його п'єси та їх постановки, які здійснювались у всьому Радянському Союзі, його особиста театральна діяльність - то окрема мистецька "держава". Сподіваюся, про неї ще напишуть наші театрали і театрознавці напередодні 130-річчя театру корифеїв. (До речі, лише в "Кіровоградській правді" було опубліковано більше десятка статей про Микитенка - А.К.).
   Я ж просто хочу нагадати новим поколінням читачів про Микитенка-літератора. Досі дивує кількість і якість та сила впливу микитенківських творів, написаних практично за півтора десятиліття в 20-30-х роках минулого століття, коли він, лікар за фахом, активно й плідно суміщав творчість і громадську діяльність на Кіровоградщині, в Одесі, Харкові, Києві, займаючи високу посаду голови Спілки письменників УРСР.
   ...Згодом можна відзначити початок його громадсько-літературної діяльності фактом створення Микитен-ком 6.04.1924 р. в Одесі першої української літстудії - філії київського "Гарту". Прочитавши про це, я подумала, що якби й сьогодні в Одесі було побільше наших "микитенків", то вона б не проголосила російську мову своєю регіональною...
   Звідтоді й усе життя І.Микитенко постійно шукав, помічав та підтримував молодих літераторів. І сьогодні дуже актуальне його звернення до творчої молоді: "Дерзай, пиши, тоді буде діло. Якщо не будеш писати, творити - засохнеш на пні, зведешся ні на що, пропадеш "во цвете лет".
   Вивчаючи фонди музею, вперше зробила два маленькі відкриття: познайомилася з його поезією і дізналася, що прототипами героїв його роману "Ранок" були юні комунари, мої земляки із с. Ладан Прилуцького району на Чернігівщині. Саме вони видавали за порадою Микитенка перший журнал "Молодий комунар" (може, через це хтось придумав і назву колишній першій комсомольсько-молодіжній обласній газеті "Молодий комунар"? - А.К.).
   "Талант поета дозріває в тиші, а вдача тільки в бурі життєвій", - писав Гете. Мабуть тому Микитенко і не розвинув талант поета, що весь час жив у "бурі життєвій", яка врешті штовхнула його до досі нерозгаданої загибелі у трагічному 1937-у.
   ..."І перед сином, переді мною і поколінням встає образ батька. Невгамовна жага життя, праці й добра!.. І передусім - непереможна, непідвладна ані смерті, ні часу - молодість!", - згадував про нього Т.Масенко.
   Творчість далеко не всіх класиків мала такий широкий резонанс в іншомовній літературі. Микитенко тут - один із лідерів в українській літературі з 1956 по 1971 рр. у Москві було видано шість книг російськомовних перекладів. Розмаїття наукових даних про земляка зібрані у багатотомниках "Історії української літератури" та в російськомовних підручниках. Зібрання його творів і збірок вибраних творів виходили в світ більше 20 разів тиражами від чотирьох тис. до 150 тис. примірників.
   У 1967 р. до 70-річчя батька і 30-річчя його загибелі син видав чудову книгу спогадів його колег по перу "Сонячні гони". У передмові С.Крижанівський зазначив: "Сонячні гони" - пам'ятник одному з найвизначніших радянських прозаїків, драматургів, публіцистів і громадських діячів". У цій книзі Л.Перврмайський так визначив творчий метод Микитенка: "Правда мистецтва виявляється в умінні переконувати нас і ставати нашою правдою".
   Як захоплюючу повість прочитала я через чверть століття перевидання цих спогадів, створених відомими, або які пізніше стали відомими, людьми. Хочу подарувати сьогоднішнім читачам уривки з цієї книги, які всебічно характеризують нашого ювіляра. Ось як згадували його письменники.
   "Микитенко був інтернаціоналістом. Але це саме він, і не без гордості, подарував мені прекрасно вишиту українську сорочку..." (Антал Гідаш, Угорщина).
   "Особливо добре пізнав я його як чудового товариша, що аж вирував жартами та життєрадісністю і палко прагнув... розширити наші скромні знання українських проблем..." (Карл Грюнберг, Німеччина. Його перший роман був виданий в українському перекладі за сприяння Микитенка, який свою книгу подарував колезі з автографом, написаним німецькою - А.К.).
   "Із усіх виступів на урочистих зборах (присвячених 100-річчю з дня смерті Пушкіна - А.К.) мені чомусь особливо запам'яталися виступи Івана Микитенка... Великою була моя радість, коли я вперше познайомився з сином Івана... Першою моєю думкою було: Іван не пішов у небуття. Продовжується його рід. Живуть і будуть жити книги..." (Ліджі Інджієв, Калмикія).
   "...з першого погляду видно було, що він передусім поет і пристрасний патріот... чеську і словацьку історію він знав краще за інших... натхненно говорив про свою батьківщину... Відповідав він і по-російському, і по-українському... цікавився чеською мовою..." (Франтішек Кубка, Чехословаччина).
   "...Під час Другого міжнародного антифашистського конгресу письменників, що проходив в Іспанії 1937 року... ми з Іваном Микитенком та Олексієм Толстим, Олександром Фадєєвим, Іллею Еренбургом, Михайлом Кольцовим й іншими... провели разом п'ятнадцять незабутніх днів.
   ...Микитенко задушевно розповідав про Україну.., про українські народні пісні, про поезії Тараса Шевченка... про своїх земляків письменників..." (Людмил Стоянов, Болгарія).
   "Іван Микитенко часто відвідував Мінськ. Був він і на пленумі Спілки письменників СРСРу 1935 році, що відбувався у нашій столиці, виступав з оглядом досягнень української літератури. Любив Івана Микитенка Янка Купала, часто запрошував його до себе у гості" (Анатоль Астрейка, Білорусія. Він же згадує, що у 1943 р. чув біля партизанського багаття, як колишній артист Гомельського театру декламував українською монолог із п'єси "Диктатура", а в Слуцькому партизанському з'єднанні в агітбригаді розігрували уривки з п'єс... Микитенка. - А.К.).
   "Іван Микитенко був глибоко артистичною натурою, вродженим художником, щедро і різноманітне обдарованим... він працював плідно, щоразу дивуючи нас новими гранями свого таланту. Боєць з натури, він народжений був для ораторської трибуни... свої твори він читав з великим блиском...
   Енергійний і невтомний організатор літератури, чудовий редактор... він писав листи, повні живої експресії.
   ...Не кожну з своїх здібностей Микитенко встиг розвинути до кінця. Я думаю, що він не здійснив і малої частини того, що міг, - життя його обірвалося занадто рано..." (Леонід Первомайський, Україна).
   Закінчити хочу побажанням А.Чехова, дійсним для всіх письменників на всі віки: "Пам'ятай, що тебе читають".