Він
народився в один день з Шекспіром, 23 квітня, у
Всесвітній день книги. Йому було б 70, хоч ця цифра
смішить при згадках про вічно молодого,
красивого, рвійного поета Валерія Гончаренка,
якому, на жаль, випала коротка дорога за обрій.
А згадкам уже 12 років, крізь які ні-ні, та й
озветься його прагнення: "Дайте пісню солов'ю!".
...Після того, як наш клуб "Євшан", який
виріс із колишніх його "сівачівців" (що
посієш, те й пожнеш), провів на сороковини в ОУНБ
ім. Д.Чижевського день пам'яті поета, мені
приснився сон: ми з друзями на стадіоні "Зірка",
дивимось футбол. Не зразу я помітила, що на багато
рядів попереду гаряче вболіває В.Гончаренко.
Оскільки я мало тямлю у футболі, то трохи
посидівши серед таких же, як І я, крикнула згодом:
"Валерію, можна я - до тебе?" Він, як в
уповільненому кадрі, картинно розвернувся,
привітно-повільно махнув рукою (був схожий на
свій портрет, роботи художниці Л.Кир'янової, який
я несла на його похороні): "Ні-ні! Залишайся з
друзями!" Ще віддалився, пройшовши в перші ряди
(звісно, був лідером).
Так і гаптує пам'ять цю відстань між ним і
його друзями. Все більшає рядів-років. А "гра",
яка і є за великим рахунком і життям, і
літературою, продовжується. А там за межею, за
його ж висловом, - "пустеля квітучих споминів".
Ще майже за два місяці до ювілею ми
присвятили йому зібрання студії "Степ", яка
теж виросла з його молодіжних літстудій "Бригантина"
(1962) та "Сівач" (1968), керівництво якою згодом
перейшло до В.Погрібного і В.Базилевського.
Вірші, у тому числі дума "Подзвін на
Великдень", звучали, ніби вчора написані.
Будили згадки в багатьох, хто знав їх автора,
заново тривожили нових слухачів (за 12 років якраз
виросло нове покоління випускників шкіл, які,
вірю, вивчають яскраво-патріотичну поезію
Валерія на уроках літератури рідного краю). Гірко
згадався його рядок: "Минулим веселкове
зацвісти...".
І звучала громадянська й інтимна лірика,
традиційна й експериментальна: станси, сонети з
його вінка "Сон снігів" і білі терцини як
дань класиці. І раптом відчула дивний збіг: його
вірш "Завтра" - це камертон нової книги
Антоніни Царук "Мовчання бруньки".
Що ще відчувалось при цій заочній "зустрічі"
з ним через довгий інтервал? Що вірші, писані і
юнаком, і зрілою людиною, круто замішані на
ґрунтовній національній основі. У них, названа і
ні, в кожній строфі звучить Україна, за
незалежності якої Гончаренкові повезло прожити,
на жаль, усього вісім з хвостиком років. "В мені
не згасли давні болі, але вже ятряться нові", -
писав він за рік до смерті.
Він був прихильником сюжетної поезії, в
якій "прописував" українців давніх і
нинішніх. Він любив мовні експерименти у
формотворчості, але тяга до класики переважала.
Поет йшов між двох русел сприйняття: масовості та
елітарності, був доступний більшості й
зацікавлював елітного читача.
Він увесь час вдало балансував між трьома
видами поезії: розповіддю, сповіддю, проповіддю,
але щоразу вів серйозну розмову з людьми, навіть
коли звертався до гумору, пародій, сатири ("Парад
химер в Кіровограді"). Телеглядачі досі пам'ятають
його сатиричні телепередачі, які завжди рідкість.
У 1962 році В.Гончаренко вперше став
лауреатом конкурсу на кращий твір у "Кіровоградській
правді" (третя премія за вірш "Окуляри"), в
1964-му вже публікується у "Літературній Україні",
в 1978-му за поему "Вітрило обрію" В.Гончаренку
присуджена обласна комсомольська премія ім. Ю.Яновського.
Студентом ще видав першу збірку поезій
"Червоний Волосожар", як ніхто, рясно
друкував вірші, поеми, гумор і сатиру в обласній і
районній пресі. Захоплюючись, він писав із
соратниками ліричні репортажі. При цьому
вишуканим мистецтвом слова, яке часто просилось
у пісню, і виколосилось під композиторським
пером Андрія Фоменка, Валерія Павленка, Дмитра і
Бориса Притул, Павла Бровченка, Г.Єрьоменка та
інших.
Але він ніколи не дозволяв собі
профанувати ідею літератури, підлаштовуючись
під смак юрби. Навпаки, "юрба" відчувала
прозріння і просвітлення, коли він пафос-но читав
своє слово, в натовпі, я впевнена, з'являлись
кандидати в його читачі, бо вплив поезії у його
виконанні подвоювався.
У 42 роки він став членом СП СРСР,
друкувався під різними псевдонімами. Але ж, за
великим рахунком, В.Гончаренко був з тих, хто у
своїй творчості боровся з тоталітаризмом, з
культами осіб при владі, з фальсифікаторами
історії. Поет писав про життя свого народу в усі
часи його драм і трагедій, сам їх осмислював і нас
звав до цього, захищаючи знедолений люд своїм
гарячим, люблячим словом. А ще українська історія,
як зазначав Д.Донцов, є історією великих поетів і
красивих жінок. Ці гілки "історії" теж
постійно возвеличував В.Гончаренко, бо діяв ніби
за порадою С.Є.Лєца: "Якщо треба вдарити у дзвін
і бити тривогу - вдар, якщо навіть ти не дзвонар".
Одне з підтверджень - його поема "Подзвін
на Великдень", присвячена українському
репресованому письменству. З неї видно, що
періодично поет черпав натхнення із двох
головних джерел - любові та гніву, які й були
рушійними силами його людяної творчості, де він
постійно мучився своїми болями й тривогами,
творячи і з нас, читачів, небайдуже суспільство.
Пошук істини у поетів відбувається за рахунок
безкомпромісності, яка майже завжди призводить
до самотності. Якщо поет веде себе не так, як пише,
трапляється нова біда - роздвоєння особистості.
Гадаю, ці моменти торкались його і
виснажували, адже найскладніше - боротись із
самим собою. Але якби було прийнято додавати до
анотацій на книги хоч би два-три речення типу: "чесна,
порядна людина" або "безсовісна, аморальна
істота", то, звісно, позитив би переважав, бо
погана людина не напише хорошого вірша.
Від перших його книг і до останніх при
перечитуванні я помічаю те, що в ідеалі має
відбуватися з літераторами: удосконалення поета
і людини. Все більше засвічувалась його
християнська сутність, спосіб мислення і
почувань. Це й закріпилось у моїй "улюблениці"
книзі "На розі полудня", побудованій
композиційне на десяти заповідях. Хоча прагнення
до ідеалу - стрижень його поезії.
Які ми в світі, таким буде й світ навколо
нас. Валерій Гончаренко творив світ добрим, таким
і жив у ньому - добрим дзвонарем. І не лише в
поезії. Рубрики і сторінки, які вів Гончаренко в
різних газетах, були яскраві, творчі: "Бий,
барабан!", "Гроно", "Вітряк", "Човник
Івасика-Телесика", "П'яте колесо", "Вітрила",
"Дзиґа". Не все ввійшло до семи книг, виданих
за життя.
Він був різний у книгах і в житті. Звучав
по-шекспірівськи трагічно і легко по-дитячому
дотепно, як у книжці віршів для дітей "Цар
Сонько і кіт Санько", яка мені чомусь нагадує
казки для дітей В.Симоненка - "Цар Плаксій і
Лоскотон". Якось читала вірші єврейського
поета Шике Дріза, запам'ятались рядки: "Я -
вогник нагальний в свічі поминальній".
Таким здається мені він - після дванадцяти
років розлуки - вогник поезії Валерія Гончаренка,
яка допомагала нам, молодшим, ставати і людьми, і
поетами. Думаю, вона і далі так само діятиме на
інших. |