Нас познайомила презентація книги Тетяни Березняк у нашому музеї. Вона представила Валерія Петровича Корнійця як колишнього вчителя школи, де вчилась. Зацікавив новий знайомий комунікабельністю, своєрідністю літературних оцінок, іронічністю. Згодом з цікавістю прочитала і три його поетичні збірки. Але нині хочу розповісти не про літературні, а про педагогічні грані таланту випускника Кіровоградського педінституту, колишнього піонервожатого, вчителя, завуча й в минулому директора кількох шкіл.
   Особливо ж зацікавив такий рядок у біографії - працював радником Головного управління шкіл-інтернатів при Раді Міністрів Афганістану. Я розпитала про ті роки, згодом це надихнуло його і на написання поеми про Афганістан "Простреленное небо", яка стала окрасою збірки віршів "Над кручею".
   В Афгані Валерій Корнієць пробув 4 роки, 1 місяць і 4 дні - на 79 днів більше, ніж тривала Велика Вітчизняна війна. Не військовим, а вчителем російської мови в афганських школах, а ще радникомв уряді.
   ...Досі озивається в його пам'яті той період перебування у високогірній країні, пустелі з "букетом" клімату, з інтернаціональним населенням 16,5 млн.чоловік, третина з якого за час воєнних дій виїхала чи загинула. Гіркі 70-ті - 80-ті роки нашої історії минулого століття, коли воїни СРСР виконували там інтернаціональний обов'язок.
   Народ Афганістану - таджики, киргизи, туркмени, узбеки, хозарейці, пуштуни (головний кочовий народ) - дуже вільнолюбивий, жодній з держав не вдалось його завоювати (у т.ч. й Англії, яка пробувала це робити тричі). І ось у розпал воєнних дій приїхав сюди в добровільне відрядження Валерій Корнієць з дружиною. Звичайно, найважче було акліматизуватись серед цих гір і пустель, де оази були лише там, де вода. Але й там 52 в тіні! В таких умовах він викладав російську мову в школах Кабулу, а згодом почав створювати школи-інтернати для дітей-сиріт, водночас вивчаючи місцеві мови, серед яких переважала схожа на арабську - дарі. Вивчав і місцеві звичаї, яких треба було суворо дотримуватись, особливо того, що стосувалось релігії та жіноцтва. Про жінок тут навіть нічого не дозволялось запитувати, бо це вважалось посяганням на їхню честь...
   Мусульмани живуть у супроводі п'яти молитов за день, а в піст - шести. Якщо, наприклад, час молитви застає мусульманина в дорозі, він або виходить з авто чи злазить з верблюда і т.п., стає на килимок і здійснює намаз. У цей священний час ніхто не має права його потурбувати.
   У школі тут хлопці й дівчата вчаться разом, але живуть окремо, окремо відвідують мечеть. З радянськими жінками (в школі було п'ять вчительок) треба було поводитись у суспільстві особливо уважно, охороняти їх. Тож і Валерій Корнієць ходив на роботу з пістолетом, охороняв колежанок, адже в країні йшли воєнні дії. Особливо небезпечним часто був рух по території Афгану: доводилось лавірувати між інформацією про це та секретністю. Ось в таких умовах і виконував наш земляк завдання забезпечувати навчання та виховання афганських дітей-сиріт.
   Яке склалося враження про народ? Бідний, але талановитий і трудящий. Тут діти працюють вже з восьми років, особливо у сфері торгівлі. У цій сфері існує неписаний закон: збираєшся купувати - торгуйся, але не доведи Аллах робити це заради розваги!
Афганські діти виявились дуже здатними до мов. За два місяці розумники засвоювали п'ять тем з російської, тож Валерій Петрович дав для начальства відкритий урок, на якому учень навіть грав роль учителя. Відмінності викладання там російської від методів викладання у нас іноземних мов полягають у тому, що там головне - наочність. Щоб навчити розмовно-побутовій мові дітей, потрібно мати чимало "картинок" - зображення предметів довкілля за темами. З п'ятого класу там вивчали російську розмовну, потім - читання, письмо - по п'ять уроків на тиждень. Спитаєте, для чого воно їм? Стосунки між нашими державами були тоді вигідні афганцям, які мали право на безкоштовну вищу освіту, харчування і проживання в СРСР! Чому ж було не вивчати російську?
   У Афганістані відмінне від нашого і трудове навчання дітей. Там вчать, наприклад, обробці каменю (вироби з оніксу продаються) - хлопчиків, а дівчаток - килимарству, шиттю. Мати дружину з вищою освітою там, як і скрізь, престижно, але найбільший бакшиш (калим) дають саме за вмілу ткачиху.
   За час перебування в Афгані з участю Валерія Корнійця було створено десяток інтернатів.

Грохот взрывов по ущельям гулом
Прокатился и ушёл, как не был...
Чутко дремлет над ночным Кабулом
Звёздами простреленное небо.

   "ВАТАН" - це була центральна школа-інтернат у Кабулі, розрахована на 1,5 тисячі дітей. Закладом опікувалась перша леді - дружина президента Афганістану - Махбуба Кармаль, яка очолювала і головне управління шкіл-інтернатів. їй потрібний був радник з радянського боку, оскільки до цього такого досвіду в Афганістані не було. Серед працюючих там радянських педагогів Валерій Корнієць був єдиним, хто мав досвід педагога - організатора, працюючи в Кіровограді на посадах завуча і директора шкіл, тож і призначили його радником.
   Чим конкретно займався? Готував документацію (договори, статути, положення, які стосувались інтернатів) і займався відправкою афганських дітей-сиріт, безпритульних та хворих, з провінцій у школи республік Середньої Азії.
   Безпосередньо працюючи поруч із першою леді, тодішній радник відзначає її скромність, гідність і простоту в побуті. Наприклад, згадує, що мала вона лиш дві сукні та дві пари туфель. Сім'я президента жила в скромному будинку. Інші варіанти вважались аморальними. Літала перша леді не те що персональним літаком, а транспортним чи вертольотом, або їздила з водієм і охоронником. Часто спільно з нею шукали нелегкі рішення, виходячи зі складних ситуацій.
   Якось запізнилися на літак, привізши на аеродром чергову групу дітей - 200 чоловік. Аж раптом поруч почали рватись військові ракети. Захистили і прихистили дітей, нагодували і згодом відправили в СРСР. Траплялись і ситуації, ускладнені міжнародними правилами. Наприклад, у хлопчика -приступ апендициту, але на операцію потрібна була згода двох урядів держав. Вдалося врятувати хлопчикові життя.
   ...Щоб довести юним афганцям, що радянські воїни не загарбники, не вбивці, Валерій Корнієць організував дитяче шефство над радянським військовим-госпіталем. Першим кроком до інтернаціоналізму був дитячий концерт з афганських і російських пісень та віршів - до Дня Радянської армії. Зробили й другий - зворотний. Для 250-ти дітей організували екскурсію в радянський гарнізон, нагодували їх солдатською їжею. А згодом наші воїни створили для цих дітей щось на зразок майданчиків: оазу з ариком, яку заповнили казковими фігурами. Але головним для дітей став "нон" - хліб і обід з овочів, хоч і казкові герої, звісно, захопили дітей.
Шанувальник педагогіки А.Макаренката, земляка І.Ткаченка, наш вчитель з України зустрів там і невдале калькування радянської дійсності. Таке, як будівництво палаців піонерів. Стояли вони там порожні, бо чи пошлють туди афганці своїх дітей, які змалку звикли трудитись, а не розважатись? Та й грамотного населення тоді там було відсотків десять... Тож ініціював Валерій Петрович, порадившись із першою леді, перетворення цих "палаців" у інтернати.
   Звичайно, небезпечних ситуацій було повно, адже робота велась у воєнний час. Часто, ради спасіння дітей, сам порушував військові заборони, наприклад, 33 рази самовільно "відряджав" себе в небезпечні зони, де чекали діти-сироти, бо війна війною, а діти - не винні. Слава богу, обійшлось без НП та покарань.
   Ніяково зізнався, що нагороджений - орденом Дружби народів. А ще - сповна використав досвід, до якого раніш ставився скептично: там знадобились знання, одержані в інституті та на кількох факультетах громадського університету марксизму-ленінізму...
   Упевнився у вірності власної методики навчання й виховання. Головне - диференційований підхід до дітей, при оцінці результату слід порівнювати можливості інтелекту кожного, контролювати й стимулювати процес.
   Одержав і тверезі погляди на представників свого й чужих народів, що знадобилось і в майбутній роботі на рідній і в чужих землях. Але то вже інша історія.