Серед українських літераторів поза Україною, які відзначилися активною творчою діяльністю після Другої світової війни, привертає увагу, передусім, наш видатний земляк, поет, перекладач, літературознавець, редактор багатьох видань, член українських і зарубіжних наукових товариств Яр Славутич.
    Народився Григорій Жученко (псевдонім Яр Славутич) 11 січня 1918 року на хуторі Жученки, колишньому козацькому зимівнику, поблизу села Благодатне на північній Херсонщині (нині Долинський район Кіровоградської області).
    Батько походив із козацької шляхти, мати – проста селянка.
    Серед предків Григорія Жученка – низка видатних постатей, військовиків, що відзначилися у битвах проти татар, і культурних діячів ще з часів гетьманів Хмельницького та Мазепи.
    Не випадково, що в їхньому родовому селі Жуках славний літописець Самійло Величко написав свій літопис про козацькі війни (Сказание о войне козацкой с поляками). Цей літопис фахівці вважають за найціннішу історію козацько-гетьманської України.
На титульній сторінці рукопису навіть зазначене село Жуки – місце постійного проживання автора у старшому віці та місце створення літопису.
    Прадід Яра Славутича харківський правник Михайло Жученко, був одним із співзасновників Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка у Львові, а Славутичів дід був у дружніх стосунках із дослідником Запоріжжя академіком Дмитром Яворницьким.
    Родина Жученків мала свій власний герб: «На черленому щиті стоїть хрещатий меч – символ християнства, що домінує над півмісяцем – символом мусульманства. Ще років 300 тому Жученки разом з іншими запоррожцями обороняли європейську християнську цивілізацію від азіатсько-татарської навали. Ось чому на гербі такі символи. А вгорі над забралом і короною – павичеві пера, символи краси й меценатства». Цей герб як шляхетну спадщину Григорій Михайлович використовував у своїх книгах. Жученки у важкий для нашого народу час рятували національну культуру. Вже згадуваний нами прадід Яра Славутича Михайло Васильович Жученко подарував 9000 крб. золотом на заснування Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові.
    Великими меценатами київських товариств були дід та інші близькі родичі Яра Славутича. Навіть його батько, повернувшись із заслання з Вологодської області, бідкався: «Краще б я маєток мого роду, нажитий протягом сторіч і збагачений моїм горбом і моєю кров’ю за радянської влади, віддав на якусь добру справу, пожертвував для української культури… так усе пропало, загуло, як у ту прірву, в бездонну московську безодню…».
    Великий вплив на Яра Славутича мав його дід, який часто розповідав онукові про козацьку старовину. Коли хлопцеві було 9 років, він разом із дідом провів три доби на берегах Дніпра, оглядаючи тоді ще не затоплені пороги, обстежуючи кожен закуток між скелями на острові Хортиця, де постала перша Запорізька Січ. Усе побачене й почуте справило на хлопця величезне враження. Дід садив онука на скелю, а той на весь голос декламував шевченкове «Б’ють пороги». Відтоді Яр Славутич вважає себе поетом – уже на 9 році життя він починає писати вірші. Немалий вплив на нього мали також казки та пісні матері, які вона сама складала. Її чарівним голосом захоплювалася вся околиця.
    Початкову освіту Григорій Михайлович здобував у селі Благодатне та в сусідньому Новошевченковому, а середню – в Гурівській школі, де встиг закінчити шостий клас. Незабаром настав страшний час арештів, вивозу на заслання, розкуркулювання. Наповнолітнього молодика разом із батьком заарештували, матір з малими дітьми вигнали з хутора.
    Хоча родина трудилася в поті чола, ставши фактично хліборобами, найманою працею не користувалася, її не минуло тотальне нищення усього майна. Чотирнадцятирічного Григорія та його батька повезли на заслання. Батько з розбитою під час арешту й допитів головою поїхав далі, а юнак разом з іншими хлопцями прорізав у стелі старого вагону дірку, зірвав дошку і вистрибнув із потяга на ходу. Так він врятувався від каторги у Сибіру. Юнак повертається до рідних околиць і переховується то у Кривому Розі, то у Запоріжжі. Його рідний хутір, де він народився і який був козацьким зимівником із середини ХVІІ століття, спалили і зруйнували, а колодязь засипали землею. Матір і сестер Григорій знайшов аж у сусідньому селі Гурівці.
    Незабаром розпочався голод. Тоді померли піврічна сестричка Галочка і бабуся, яка відмовлялася їсти, щоб було більше мізерної їжі для дітей. Щоб врятувати від голодної смерті старого і хворого діда, Гриць Жученко навідується до нього вночі з хлібиною чи торбинкою пшона і пляшкою молока, яке давали йому доярки радгоспу «Скотар», де він якийсь час пас корів. Пухлий від голоду, дід не вижив. Про цю подію Яр Славутич згадає пізніше у поемі «Моя доба». Це було у страшному 1937 році, коли від організованого комуністичною владою голоду загинули мільйони українців. Тоді юнак присягнув дідові на його смертному одрі – вижити й розповісти про злочини Москви усьому світові. Свою обіцянку він виконав уже на американському континенті.
    Поховавши діда, Григорій переїхав до Запоріжжя, де на курсах для дорослих навчав елементарної грамоти неписьменних робітників на комбінаті «Запоріжсталь», а ввечорі завершував свою освіту в середній школі. У 1936 році стає студентом Запорізького педінституту. Через деякий час його кидають до в’язниці за читання творів Олександра Олеся та Володимира Винниченка. Окрім читання заборонених книжок, Гриця Жученка звинувачують ще й в терористичній діяльності у групі Івана Микитенка. Цей письменник приїздив до Запоріжжя, де у театрі ім. М. Заньковецької ставили його п’єсу. Гриць Жученко від імені студентів віршами привітав письменника на відкритті його літературного вечора у педінституті. Незабаром І. Микитенка заарештували і оголосили «ворогом народу», що нібито очолював терористичну групу. Під час допитів у Григорія намагалися дізнатися, коли він отримав від І. Микитенка зброю і кого мав убити. З в’язниці сина визволила мати. За хабаря: дістала десь золотий царський червонець, взяла яйця, сливи, спекла качку і пішла просто до слідчого. «Виходжу на двір – аж голова запаморочилася від свіжого повітря, простую до рогу будинку, а там чекає мати. Взяла мене за руку, як малого, і ми швидко зникли на перехресній вулиці» - згадував Яр Славутич.
    Через деякий час наш земляк знайомиться з М. Філянським та В. Сосюрою, які приїздили до Запоріжжя. Вони прихильно поставилися до молодого автора. Особливий вплив на нього справляють М. Рильський та М. Зеров, творчістю яких захоплювався юнак, переписуючи сонети та октави у свій зошит. У 1938 році у харківському «Літературному журналі» був надрукований його перший вірш «Коню мій буланий». У 1940 році Г. Жученко складає випускні іспити у Запорізькому педінституті та отримує диплом викладача української мови та літератури. Недовго вчителював наш земляк у селі Ботеве, що на Приазов’ї. Напередодні війни його мобілізували до армії, відправили до саперно-інженерної школи при 375-ій дивізії, що дислокувалася у Могилеві-на-Дніпрі у Білорусії.
    Блискавичний наступ німецьких військ був таким несподіваним для радянського керівництва, що дивізію німці оточили, а основні війська пішли далі на схід. Просидівши кілька днів у білоруських лісах, військо розбрелося хто куди.
    Саме тоді колишні бійці-українці організували Чернігівську Січ. Цю назву запропонував Григорій Жученко, який у цей час змінив своє ім’я і прізвище на Яра Славутича. Напевно, прокинулися у ньому козацькі гени. Завданням січовиків було: охороняти населення від німецьких грабіжників, вивчати захоплену наймодернішу німецьку зброю, щоб стати основою українського національного війська та пізніше бути армією Української Соборної Держави. На жаль, у боях проти фашистів Чернігівська Січ не мала якихось значних успіхів (сили були явно не рівні), але деякі неприємності для німців створювала. Переслідуючи партизанів, німці спалили маленьке село Слобідка. Тоді у вогні загинула дружина Яра Славутича з немовлям. Ці події знайдуть відображення у поемі «Донька без імені» (1952).
    Чернігівські січовики опинилися між молотом та кувадлом. Різниця між Сталіним та Гітлером була лише у тому, що Гітлер нищив чужий народ, а Сталін – власний народ у своїй державі. Україна не могла вибороти незалежність у той час. Повернутися назад у Радянський Союз означало потрапити у табір смерті. Опинитися в руках німців значило піти у концтабір. Це у кращому разі. Отож, смерть з обох боків. Яр Славутич вирішив емігрувати. Він отримує дозвіл залишити Чернігівську Січ. Підпільники виготовили йому фальшіві документи, що він, мовляв, їде до Берліна у справі постачання німецького війська українською шкірою зі шкіряної фабрики у Запоріжжі (яка у природі ніколи не існувала). Із цими підробленими документами не викликаючи підозри, він дістався аж до міста Катовіце. І лише у тому польському місті його документи викликали підозру. Яра Славутича заарештували і кинули до табору, звідкіля брали на працю до шахт або відправляли до концтаборів. При відступі з чужих територій німці затоплювали водою шахти разом із людьми. Така доля очикувала і Яра Славутича. Але в’язневі пощастило. Підмовивши «друзів по нещастю», разом із десятком найбільш відчайдушних у ночі втік зі свого табору. Втікачів переслідували, були вбиті, а чернігівський січовик щасливо перейшов уночі кордон і дістався до міста Брно, де вже було скупчення українців із Карпат.
    У цьому місті прожив кілька місяців завдяки інженерові О. Колардові. Потім знову довелося тікати, бо гестапівці виловлювали підозрілих втікачів. Після короткого перебування у Берліні та переходовому таборі, де можна було прописатися як утікачеві зі сходу й дістати харчові картки, довелося у січні 1945 року тікати на південь до Баварії. Незабаром Баварію зайняли американські війська і український емігрант уперше у житті відчув себе вільною людиною. Настає новий, дуже плідний період у творчості поета. Він записує те, що зберіглося у пам’яті з часів війни, і багато пише нового, у 1945-1946 роках поширює свої знання в Аугсбурзькому Українському вільному університеті. У цей же час працює у редакціях журналів «Заграва», «Арка», секретарем управи Мистецького Українського Руху (МУР) та бере участь у багатьох конференціях відновлених наукових товариств.
    До Америки Яр Славутич переїжджає вже з другою дружиною Вірою Цибар у 1949 році. Перша половина 1950-х років минає у посиленому навчанні. Підготувавшись самостійно, він стає студентом-аспірантом Пенсільванського університету, у 1954 році отримує науковий ступінь магістра, а наступного року – доктора філософії з української літератури (поезія Михайла Ореста та її тло). У тому ж 1955 році викладає українську мову у Військовій школі мов. Але то були вузькі обрії для Яра Славутича. У 1960 році він переїздить до Канади.
    «Мені пощастило в житті, - згадував в одному з інтерв’ю наш земляк, - приїхав я до Америки маючи 31 рік, попрацював фізично в палітурні на конвеєрі три роки з половиною, спромігся скласти копійку й пішов студіювати славістику. Потім отримав університетську стипендію (відмовившись від більшої Толстовської, яку запобігливо запропонували московські фашисти з Посева, щоб опісля тримати стипендіята у своїх руках), успішно закінчив докторські студії, переїхав до Канади чи пак Канадської України та й прожив «як вареник у маслі». Щоправда, за це масло інколи доводилося воювати, мечем його добувати…».
    У Канаді, у Альбертському університеті, Яр Славутич розбудовує курси української мови та літератури. За 23 роки випустив багато бакалаврів, близько 10 магістрів. Його курси користувалися незмінним успіхом не лише серед українців. «Серед моїх студентів переважно українці за походженням, але є й чужинці. Це ті, хто хоче одружитися з українцем чи українкою. Знаю одного англійця, він закінчив у мене курс, склав іспити – таку умову йому поставила його майбутня дружина» – це цитата з інтерв’ю Яра Славутича кіровоградській газеті «Молодий комунар».
    Українську мову й літературу Яр Славутич викладав більше 55-ти років, навіть під час Другої світової війни. З цього приводу зізнавався: «Мене годували українська мова та українська література». Одночасно займався літературознавством, літературною практикою, перекладами з іноземних мов, складанням підручників з української мови.
    Але в душі у нього завжди була поезія, якій він віддавав увесь свій непересічний талант, свою вироблену майстерність. «Я писав не так собі, хіп-хап, а з великою відповідальністю за кожне слово, намагаючись висловити себе з природною самобутністю», - заявив Яр Славутич в одному з інтерв’ю.
    Перша збірка поезій Яра Славутича «Співає колос» вийшла в світ улітку 1945 року в Аугсбурзі (до речі, це було перше українське книжкове видання на еміграції після війни). Тут відзеркалено початковий період його творчості.
    У наступних збірниках «Гомін віків» (1946), «Правдоносці» (1948), «Спрага» (1950), «Оаза» (160), «Маєстат» (1962), «Завойовники прерій» (1968), «Мудрощі мандрів» (1972), «Живі смолоскипи» (1983), «Шаблі тополь» (1992) та поемі «Донька без імені» (1952) поет виявив свій самобутній голос і здобув заслужене визнання в українській літературі як один із кращих поетів. Своєрідним підсумком його поетичної творчості була книга «Трофеї, 1938-1963», яку надрукували у Едмонтоні у 1963 році. До 60-річчя Яра Славутича вийшли у світ «Зібрані твори 1938-1978» (Едмонтон, 1978). Книга отримала першу премію Українського літературного фонду ім. Івана Франка у Чикаго в 1982 році. Звідти ж отримано й другу премію 1986 року за збірку «Живі смолоскипи» (Едмонтон, 1983). Яр Славутич виступав як упорядник і видавець збірників «Північне слово», «Західноканадський збірник» та ін. Був головним редактором «Slavs in Canada». В Едмонтоні заснував українську друкарню «Славута», де протягом 35-ти років видав близько сотні видань українською, англійською, французькою, польською, білоруською мовами. З 1990 року розпочав діяльність фонд Яра Славутича, метою якого було надання допомоги українським діячам науки і культури на видання книжок.
    Починаючи з 1990 року Яр Славутич не раз відвідував Україну. Вперше приїхав на запрошення Академії Наук, Спілки письменників України, Херсонського краєзнавчого музею. Тоді ж брав участь у конгресі Міжнародної асоціації україністів (МАУ), у симпозіумі «Голодомор – 1933», а в Херсоні розповідав про життя українців у США та Канаді.
    Відтоді об’їздив сотні міст і сіл. Двічі відвідав наше місто, спілкувався з творчою інтелігенцією, студентами. Побував у рідних місцях: «Я був у Благодатному, воно зменшилося удвоє. Я стояв і плакав на тому місці, де була школа, її вже нема й сліду. Йде якась жінка і питає: «Вам погано?» Я їй кажу: «Тут школа була». - Так, була, але коли шлях прокладали, то її знесли». Невже ж не можна було той шлях на кілька метрів у бік відсунути, бо як нема школи у селі, то й село мертве. У Гурівці я шукав церкву, де мене хрестили. Об’їздив усе село уздовж і в поперек, а церкви нема. Знесли. А така ж гарна була, барокова, збудована після знищення Січі, Святої Покрови звалася. У всьому цьому я бачу мету знищити українську націю, а оту отару, що залишиться, поставити під привід мафії (з інтерв’ю журналістці газети «Молодий комунар» С. Орел, 1991 рік).
    Все своє свідоме життя Яр Славутич боровся за вільну Україну: «Хочу до смерті побачити рідну Україну сильною державою. Таки побачу! І все від мене залежне зроблю…»
    Вже за часів незалежності в Україні були опубліковані такі твори нашого земляка як «Слово про Запорізьку Січ» (1991, 1992), «Шаблі тополь» (1992), «Твори в двох томах» (1994), найповніше видання «Твори у 4-х томах» (1998), перший мартиролог «Розстріляна муза» (1993), збірка вибраних досліджень і статей «Меч і перо» (1992).
    Літературна, педагогічна, перекладацька, громадська діяльність Яра Славутича була відзначена багатьма нагородами. Він – лауреат І та ІІ премій фонду ім. Івана Франка у Чикаго (США), лауреат Міжнародної літературної премії ім. Івана Кошелівця (2002). Нагороджений золотою Шевченківською медаллю від Конгресу українців у діаспорі; має звання поета-лауреата в Канаді, державний орден від уряду України «За заслуги» 3 ступеня та Почесну грамоту від Національної Академії Педагогічних Наук України (2008). Яр Славутич - член Спілки письменників України.
    Помер наш земляк у Едмонтоні 4 липня 2011 року, похований на цвинтарі Святого Михаїла.
    Сила характеру, успадкована від предків, кипуча діяльна натура допомогли Яру Славутичу вижити і досягти вершин у творчості, яка увійшла до золотого фонду українського письменства.
    Людина живе, допоки її пам’ятають. Тож пам’ятаймо і вивчаймо Яра Славутича, який віддав Україні усе, що міг – свої сили, енергію, здібності, талант:

Україно, єдина в світі,
Гойне зілля, живлюча кров!
Найяснішу, палку в зеніті,
Я приношу тобі любов.дими