Ім’я Юрія Дарагана вже давно посіло почесне місце у списках яскравих особистостей, народжених нашим краєм. Поет, сотник армії УНР, громадський діяч. Це саме його нині справедливо вважають одним з творців празької поетичної школи.

Сьогодні диво – сніг паде із пелюсток рожевих...
Сьогодні яблуні вже гублять сніг,
Сьогодні не спинить думок моїх.
Не розв’язати казки справ буденних,
Сьогодні диво – сніг паде із пелюсток рожевих...

    Цими рядками, написаними 24 квітня 1922 року за колючим дротом табору інтернованих вояків армії УНР у Польщі, народжувався український поет Юрій Дараган.
    Тільки 32 роки відміряло йому життя. І так багато в ньому. І така біографія, мовби то було не насправді, а в романі...» - так сказав про поета сучасний літературознавець Михайло Слабошпицький.
    Вихований у християнській атмосфері, майбутній поет цілком щиро читав придуману ним самим молитву до Господа: «Боже, зроби зі мною що хочеш, - якщо треба – замуч мене, покаліч, задуши, але дай мені стати великим, признаним поетом». Збулося все – і муки сухітника, і каліцтво, і задушення хворим горлом, і спаленими туберкульозом легенями.
    Життєпис письменника донедавна залишався суцільною загадкою. У тому, що сьогодні ми знаємо вже чимало з біографії Ю. Дарагана, а не скупі штрихи до того, чимала заслуга знаного літературознавця Леоніда Васильовича Куценка, який працюючи над архівними матеріалами, зміг реконструювати життєпис поета.
    Народився Юрій Юрійович Дараган 16 березня 1894 р. в Єлисаветграді. Батька, українця за походженням, не стало за три місяці до народження сина. Мати – грузинка, переїхала з маленьким Юрком до Грузії. «Опікувалися мною усі тітки й кузини, коротко кажучи – балували мене», - так напише про своє раннє дитинство в автобіографії Юрій Дараган. У дев’ять років залишився сиротою, якийсь час мешкав у тітки. Коли вона померла, після ряду юридичних перипетій хлопцем опікувався дядько, який жив у Петербурзі. До цього міста і переїздить Юрій, якому виповнилося шістнадцять років.
Вперше вірш 14-річного Дарагана російською мовою друкується у часописі «Закавказье».
    Зі слів хлопця: «...Читав книжки «запоєм», поезію полюбив до божевілля...». Живучи в Петербурзі, познайомився і полюбив Брюсова, Бальмонта, Блока, пізніше – Гамсуна і Уальда. Родичі матері були палкими шанувальниками театру, тому долучали племінника до мистецтва:

Бувало, підлітком виходиш так з театру –
Проспект знайомий вже не той,
Ще ніби Міфестофель вабить Марту,
Крадеться Фауст вуличкою тою.
Або Ромео щиро так кохає,
Або по ставку блисне ясна путь,
І Лоенгріна з радісного раю
Лебеді білі раптом привезуть...
   
    Далі було навчання у Тираспольській гімназії. З 1915 р. Дараган – старшина на фронтах Першої світової війни. Після поранення повертається до Петербурга. У травні 1917 – Юрій став учасником Петербурзької Української Військової ради («...розумом твердо вирішив, що мушу бути завжди у грунті тієї модифікації (як я тоді вважав малоросів), до якої я належу по крові)».
    З осені 1917 р. і до трагічного 1920 р., старшина армії УНР Юрій Дараган зі зброєю в руках прагне відстояти незалежну Українську державу. Спершу в юнацькій школі, а з 1919 р. – командиром кулеметної сотні в Житомирській юнацькій сотні.
    У листопаді 1920 р. військо УНР, відступаючи під натиском більшовиків, змушене було перетнути Збруч. Разом з військом Ю. Дараган переходить кордон і стає емігрантом у Польщі. Мандрує з табору в табір: Ланцут, Вадовиці, Каліш, Щипьорно. У таборах, що вельми нагадували в’язницю, серед холоду, голоду, розчарувань, зневіри багатьох, Дараган не тільки не зламався, а знайшов сили дати відповіді на всі «чому?» і стати духовною предтечею Празької поетичної школи.
    Каліський табір з числом мешканців понад 12 тисяч, поступово став освітнім, культурним центром української еміграції. Біля витоків літературно-мистецького товариства «Веселка» (пізніше таку ж назву буде мати і журнал), стояв Ю. Дараган. Леонід Куценко стверджує: «Безсумнівно, саме з «Веселкою» варто пов’язати народження Ю. Дарагана українським поетом». М. Слабошпицький доповнює: «Дараган став своєрідним камертоном Празької школи. Можливо, всі його почули, бо були готові почути. Дараганове слово повело за собою всіх».

Шамотіння шаршаве, шипшина...
Пу-гу!.. Лине в тугу, жахається ніч...
Довгі, чорні крила пташині
- На Січ...
Ні душі... Ніч осіння...
Очерет, шамотіння...
Над лиманом завмерли
Зорі-перли...

    Це остання таборова поезія Ю. Дарагана. У липні 1922 р. він від’їздить на навчання до Чехословаччини. Про це літо Л. Куценко напише: «Юрій Дараган українським поетом потужно заявить про себе саме з літа зазначеного року». Ю. Дараган був зарахований на матуральні курси в Подєбрадах, бо не вспів закінчити останні класи середньої школи на Україні через мобілізацію на світову війну. Цього ж року відбулося знайомство поета з Микитою Шаповалом – добрим ангелом у житті Ю. Дарагана. Микита Шаповал з моменту появи Ю. Дарагана у Празі допомагав поетові: домігся призначення стипендії громадського комітету та підтримував його творчі проекти в журналі «Нова Україна» та у видавничому фонді. Поет присвятив своєму благодійнику вірш «З літопису днів біжучих». Подєбрадсько-празька добірка поезії (1924 р.) матиме назву «Дике поле». Центральним образом циклу є степ – символ волі, символ України. Подєбради були ще й географічною адресою творчості поета, адже чимало віршів 1923-1924 років написані саме в цьому місті.
    Уже у 1923 р. Ю. Дараган їде до Праги, щоб вступити до Українського Педагогічного Інституту. У заяві про вступ поет напише, що основна мета навчання – «одержати фахові знання, які б дали мені грунт для дальшої більш свідомої праці».
    Документи з особової справи студента Дарагана швидше нагадують історію хвороби: заява про відпустку на лікування, прохання матеріальної допомоги для лікування в санаторії, прохання повторного перескладання сесії за другий семестр, прохання залишити на повторний курс. За два з половиною роки навчання Юрій склав лише сесію за перший семестр.
    Ні, він не підкорився хворобі. Він тримався інституту і хотів учитися. Він мав чимало справ літературних і громадських. З його ініціативи створювалося «Товариство взаємодопомоги бувших Українських Вояків». А статут товариства був написаний письменником. У його архіві зберігається ще й статут «Спілки українських військових демократів», секретарем якої був він сам. Ю Дараган – постійний учасник літературно-мистецьких вечорів.
    І звичайно, він продовжував писати. Віршів ставало все більше й більше і виникала ідея видати поетичну збірку. У жовтні 1925 р. виходить книга «Сагайдак». Ось відгуки сучасників поета про неї. «Празький студентський вісник»: “...Дараган – це одна з найкращих поетичних сил на еміграції. У нього любов до минулого українського народу лучиться з прекрасною кольористикою природи та внутрішньою гармонією настрою”. Микита Шаповал: “Вся поезія Ю. Дарагана – поезія звуків, рухів, фарб. Душа приймає в себе світ безпосередньо... Ю. Дараган минулість малює, як сучасність: нічого надуманого, але все, як сучасне, живе”...».
     Хворий на туберкульоз поет відчував, що сили його залишають:

Кінь вороний знявсь гопки від жаху.
Кінь вороний у дальню путь не хоче
І срібним порохом Чумацького Шляху
Заліплює мандрівникові очі.

    Утім письменник мав чимало планів. Друга його поетична збірка мала б назву «Під чужими зорями». Як свідчать чернеткові записи, зроблені на розрізнених клаптях паперу, він брався за прозу, за переклади.
     Загублений у санаторній палаті, відірваний від світу, ув’язнений сухотами, поет чекає вироку:

Впала зірка з луків раю.
Мертва зірка – бліде світло.
Пада у безмежжя краю,
Пада вічно в вічне житло,
Загробний плач її бринить,
Страшні ридання, стогін і біль:
«Коли ж урветься руху мить?».

    Нить поетового життя урвалася 17 березня 1926 р. «Замерзлі блідо-палеві пелюстки мертвої троянди на страснім українськім шляху, крізь бурі і сніг жорстоких епох» - так відгукнувся Є. Маланюк на смерть Ю. Дарагана.
    Життя поета склалося таким чином, що він тривалий час був відірваний від України, але одна фраза з його автобіографії дає підстави говорити про те, що історія українського народу, його культура не були чужими для Ю. Дарагана: «знав твердо, що я “малорос” і нащадок запорізького сотника». Не просто українцем був його предок, а сотником запорізького війська, одним з тих, хто боронив волю України. Недарма ж сам Ю. Дараган писав: «Думкою ніколи не зрадив українству, а серцем? Серцем українізувався поступово. Найбільше помагали наша пісня і наша історія, що часом наповнює тебе божевільною гордістю, а часом так нелюдськи бичує ганьбою і соромом. Тепер я не в стані говорити про українство спокійно – реву при сторонніх людях, тепер бути не українцем я у жодний спосіб не зможу, і що б зі мною не виробляли, я завжди зостанусь чи ув’язненим чи розстріляним, чи помилуваним, але назавжди – українцем».
    У двадцять три роки російський патріот відчув себе покликаним кров’ю, відчув себе українцем. Про це свідчить Дараганова поезія, яка за своєю суттю є націоформувальною. Над нею, як зазначив літературознавець Григорій Клочек : «Як над медовою квіткою завжди стоятиме легкий гул працюючих бджіл».
І хоч Ю. Дараган увійшов в українську літературу лише однією збіркою «Сагайдак», проте значення його творчості для Празької поетичної школи та й всієї української літератури переоцінити важко.
    Попри всі злигодні й негаразди таборового життя, «Сагайдак» Юрія Дарагана постав світлим спалахом мрії, такої далекої і такої близької водночас. Ця книга була відповіддю на запитання «як жити далі?», яке хвилювало в середині 20-х рр. розпорошених по далеких і близьких еміграціях українців. І відповідь була однозначною:

Наповнити життя останнім змістом,
Так, ніби смерть мов щастя віднайшли…

    Юрій Дараган винайшов свій шлях впливу поетичним словом на процес відродження нації. Точніше, не винайшов – той шлях з’явився органічно спонтанно, у повній відповідності до природного поетичного коду поета. Він з любов’ю створив образ ідеальної української людини, яка потребує гранично напруженої праці у розбудові держави.
    Ю. Дараган повертається до нас саме у той час, коли українська нація черговий раз, переборюючи генетичну ослабленість, знову збирається з силами, щоб породити людину з «психологією мужа», людину вільну, представника нового покоління свідомих українців.
    Йому йшов лише тридцять третій рік, вік Іісуса Христа. Юрій Дараган залишив цей світ, щоб повернутися в історію української літератури як визначний поет Степової Еллади, несучи нам «тугою промиті грона слів».
    Творчий доробок, який залишив нам поет – це збірка поезії «Сагайдак» та низка віршів, друкованих на сторінках періодики, переважно в журналах «Веселка», «Нова Україна», «Літературно-Науковий вісник».
    Він лише починав свій творчий шлях, але вже встиг відбутися як видатний поет.
М. Шаповал писав: «…На Україну поривався думками і всім тілом. Думав там одужати, щоб стати великим поетом. Він не підозрював, що Великим Поетом він уже був цілим своїм єством».

Список використаної літератури:

1. Дараган Ю. Срібні сурми. Поезії: Біографічний нарис, упорядкування та примітки
Л. Куценка.- К.: Веселка, 2004.

2. Блакитні вежі. Хрестоматія творів письменників Приінгульського краю. У 2-х тт.. Т. І:
Поезії.- Кіровоград: ПВЦ «Мавік», 2011.

3. До храму власної культури: Уроки літератури рідного краю в школі. Методичний
посібник.- Кіровоград: Вид-во КОІППО ім. В. Сухомлинського, 2008.

4. Куценко Л.В. «І вічність на каменях Праги…»: Біографічні нариси.- К.: Імекс – ЛТД,
2006.

5. Маланюк Є. Невичерпальність/ Упорядкування, передмова та примітки Л. Куценка.- К.:
Веселка, 1997.

6. Наукові записки. Випуск 27: Серія філологічні науки (літературознавство).-
Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2000.

7. Українська літературна енциклопедія: В 5-ти тт. Т. І.- К.: Головна редакція Української
Радянської енциклопедії ім. М. Бажана, 1988.

8. Журнал «Вежа», № 3, квітень – червень, 1996.

9. Газета «Кіровоградська правда», № 60 (20954), 8 червня 2004 р.

10. Газета «Народне слово» № 112 (2000), 16 жовтня 2003 р.

11. Ксерокопія с. 6 газети «Жива вода», квітень 1996 р. з листуванням Ю. Дарагана і
М. Шаповала (1925 р.).

12. Ксерокопія с. 10-12 журналу «Студентський вісник». Річник ІІ, квітень, 1926 р. (Прага)
зі статтею Є. Маланюка «Крізь бурю і сніги», присвяченої Ю. Дарагану.