Віртуальні виставки

«Заручаю тебе, Марусю, зі сценою…»
                                         (М.Кропивницький)
(до 170-річчя від дня народження Марії Заньковецької)

    4 серпня 2024 року виповнюється 170 років від дня народження славетної драматичної артистки Марії Костянтинівни Заньковецької, ім’я якої вписане в історію української культури золотими літерами. Зірка М.Заньковецької вперше засяяла на єлисаветградській сцені 27 жовтня 1882 року.
    Стати актрисою було мрією всього життя Марусі Адасовської «Я кохалася в мистецтві, любов до сцени стала моїм життям. Я не могла більше боротися зі своїм коханням і, порвавши зо всіма своїми, поступила на сцену…»
    Марія Костянтинівна народилася у 1854 році в селі Заньки Ніжинського повіту на Чернігівщині, у родині дворянина Адасовського. Цікаво, що майбутня актриса з’явилася на світ у день народження своєї матусі, на честь якої і була названа. Найсвітліші спогади збереглися у Марії про роки, що пройшли в родинному колі. Улюбленим заняттям дівчини були розіграші і художні імпровізації.
    Марія Старицька у своїх спогадах про Заньковецьку згадувала: «Батько Марії Костянтин Костянтинович був суддею і у своїх справах часто приїздила до нього літня поміщиця, яка затіяла нескінченний позов зі своїми дітьми. Весела, дотепна Марійка задумала підманути батька. Дівчина так скопіювала стару, що навіть батько спочатку не пізнав її і, зворушений її зойками, зауважив: “Так, я бачу, що діти завдають вам багато неприємностей, ви навіть схудли за цей час”. І лише коли Марія весело розреготалася, усі зрозуміли, що то за “поміщиця”».
    Родина Адасовських відзначалася гостинністю. У них завжди збиралося багато молоді, приїжджали студенти – товариші братів по навчанню. Батько мав чудовий голос, соковитий баритон, а Марія – сильне мецо-сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей сімейні концерти.
    Талант дівчини рвався назовні. «Ще будучи пансіонеркою, я брала участь в учневих виставах і звернула на себе увагу всіх учителів, які радили мені прохати своїх батьків віддати до театральної школи, але, по існуючих тоді поглядах і тенденціях традиційних дворян на акторів, про се не могло бути речі. Між іншим, любов до сцени, захватила мене зовсім, і тільки й було мрій, щоб попасти на справжню сцену. По скінченні пансіонату я вийшла заміж, але погляди чоловіка нічим не відрізнялися від поглядів батьків, і мені лише дозволялось, і то рідко, грати в аматорських виставах, в яких я мала надзвичайний поспіх», ‒ згадувала актриса в автобіографії.
    Крім шкільних вистав, Марія Адасовська любила імпровізувати у танці та пантомімах, сама складала невеличкі п’єси і з подругами охоче виконувала їх в класі або вдома.
    По закінченні пансіонату молода дівчина брала активну участь у спектаклях ніжинського аматорського гуртка, де особливий успіх мала в ролі Наталки у виставі «Наталка Полтавка» за І. Котляревським та у водевілях. Марія хотіла вступити до консерваторії аби професійно вчитися співу.

    У сімнадцять років Марія стала дружиною артилерійського офіцера Олексія Хлистова і переїхала з ним до Бессарабії, у фортецю Бендери. Одружившись з Марією, Хлистов, який раніше в усьому підтримував прагнення дівчини здобути омріяну освіту і грати в театрі, безапеляційно заявляв, що призначення жінки – бути гарною дружиною і матір’ю. Однак мрія про сцену не полишала Марію Костянтинівну ніколи. Єдиною розрадою і втіхою був аматорський гурток фортеці Бендери. Тут вона вперше зустріла піхотного офіцера Миколу Карповича Тобілевича, який згодом став одним з найвидатніших українських акторів, виступаючи під псевдонімом Садовський.
    Після одного особливо вдалого спектаклю Марія Хлистова запросила акторів-аматорів до себе на чай. Того вечора її чоловік дав розписку, що не заперечуватиме своїй дружині виступати, проте лише на професійній українській сцені.

    До Єлисаветграда (нині м. Кропивницький) Марія Заньковецька приїхала 26 жовтня 1882 року. На вокзалі її зустрів Микола Садовський. З вагона вийшла молода, сором’язлива, тендітна жінка, що дивилася на світ із теплою посмішкою.
    Наступного дня, 27 жовтня, Марія дебютувала в ролі Наталки Полтавки у спектаклі «Наталка Полтавка» за однойменною п’єсою Івана Котляревського у першому професійному театрі під керівництвом Марка Кропивницького.
    Пізніше, у 1914 році, перебуваючи у нашому місті Марія Костянтинівна згадувала саме про цей вихід на кін: «Мій перший дебют на українській сцені був в Єлисаветграді в трупі товариства Кропивницького. Я виступала в “Наталці Полтавці ”. Хвилювалася в першій дії. Я не чула свого голосу, коли співала “Віють вітри”. За кулісами від хвилювання впала і пам’ятаю, як захвилювались всі коло мене: Михальчи підносив мені краплі, Карпенко-Карий – вина. У другій дії я вже трохи оволоділа собою і твердо провела свою роль».
    Спогади про гру Заньковецької залишив і Іван Тобілевич (Карпенко-Карий): «Марія Заньковецька дебютувала в Єлисаветграді, і хоч дебюти її були цілком вдалі, але, очевидно, вона сама була незадоволена з них і хотіла після п’яти вистав кинути трупу, ледве умовили її залишитися у крайньому разі на місяць з умовою кинути сцену потім, коли їй буде завгодно». Свій псевдонім Заньковецька взяла на згадку про минуле і щасливе дитинство в улюблених Заньках.
    Після «Наталки Полтавки» були ролі Галі («Назар Стодоля»), Ярини («Невольник») за Т. Шевченком. Під час однієї з репетицій Марко Лукич розчулився, зняв з пальця перстень і зі словами «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми» подарував його актрисі.
    Дослідники творчості М.Заньковецької виокремлювали її трагедійні ролі: Олени («Глитай, або ж Павук»), Оксани («Доки сонце зійде, роса очі виїсть»), Зіньки («Дві сім’ї») у драмах М.Кропивницького, Харитини («Наймичка»), Софії («Безталанна») І.Карпенка-Карого; Наталі в «Лимерівні» П. Мирного, написаної саме для Заньковецької, Катрі («Не судилось»), Ази («Циганка Аза») М.Старицького. У цих ролях так званих «закльованих голубок» вона, за свідченням Панаса Саксаганського, «могла затопити театр сльозами» і досягла цього, «граючи нервами». Інколи доводилося опускати завісу ще до закінчення п’єси, щоб припинити ридання в залі. У той же час в її репертуарі були горда й непокірна, лагідна і ніжна Наталка Полтавка з однойменної п’єси Котляревського, веселі, дотепні – Пріська («По ревізії»), Горпина («Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка») Кропивницького, Цвіркунка («Чорноморці»), Проня («За двома зайцями») Старицького та інші.
    Українська трупа гастролювала у Єлисаветграді, Києві, Полтаві, Одесі. Вистави за участі Заньковецької були аншлаговими.
    У листопаді 1886 року трупа Кропивницького приїхала до Петербурга. Найбільшим успіхом користувалася вистава «Наймичка» за однойменною п’єсою Карпенка-Карого. За три місяці вистава пройшла 22 рази.
    «Мене намагалися залишити на імператорській сцені, не дивлячись на запросини, примусові навіть, не дивлячись на надзвичайні ставки, яких до того часу майже ніхто не одержував, не дивлячись на положення високостоящого в той час російського театру, не дивлячись на все це – я залишилася на своїй милій, хоч тоді й зовсім бідній і репертуаром, і положенням, і відносинами до неї з боку уряду, українській сцені» ‒ писала актриса.
    З перших кроків у театрі Марії Костянтинівні пощастило потрапити у справжнє сузір’я талантів Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Лисенка, Івана Карпенка-Карого, Панаса Саксаганського, Миколи Садовського.

    В особі Садовського М.Заньковецька зустріла чудового партнера по сцені. І водночас доля подарувала актрисі справжнє і глибоке почуття до нього. Микола Карпович був для неї добрим і злим генієм водночас. Це розумів і режисер М.Кропивницький. Він писав: «У вас так багато було горя в житті, так багато ви страждали, що не в силі були цих страждань позбутися ніколи й навіть на сцені».
    Марія Заньковецька боляче переживала зради коханої людини. Та не зважаючи на це, протягом багатьох років благотворно впливала на бурхливу натуру актора, стримуючи його від недоречних вчинків. Садовський каявся у своїх провинах і щиро намагався заспокоїти М.Заньковецьку: «Моя бідна кицюня, що люблю я лише тебе одну і ніколи любити другу так не буду, у цьому свідок Бог. Що я грубий буваю, у цьому я винюсь перед тобою, але в цьому винна моя природа».
    Микола Карпович розумів, що має справу із винятково талановитою актрисою. У 1888 році він створив власну трупу, репертуар якої був орієнтований на Заньковецьку. До колективу також входили Г. Затиркевич-Карпинська, І.Переверзєв, І.Загорський, В.Василенко, М.Волконська. Репертуар складався із творів української класичної драматургії, російських п’єс і водевілів, романтичних п’єс Кропивницького, Старицького, співочих мелодрам та народних оперет.
    У 1905 році М.Садовський і М.Заньковецька вирушають до Львова, де Микола Карпович очолив театр «Руська Бесіда». Проте, акторів не полишає мрія про створення стаціонарного українського театру. У травні, 1906, повернувшись до Києва, почали втілювати мрію у життя. «Отже, конче треба було осадити театр на одному місці цілий сезон…» ‒ пише у спогадах М.Садовський. Так, у 1907 році в Києві був створений перший стаціонарний український театр під керівництвом Миколи Садовського, за участю Марії Заньковецької.
    На сцені між Миколою Карповичем і Марією Костянтинівною панувала справжня ідилія, проте в житті стосунки між акторами ставали все більш напруженими. Їхні долі розійшлися у 1909 році.
    Після 1917 року Садовський жив за кордоном, до Києва повернувся у 1926. Вечорами він приходив до дверей квартири М.Заньковецької і тихо просив: «Маріє, відчини». На що вона відповідала відмовою.
    У 1933 році Садовський помер. Похоронна процесія, виконуючи прохання Марії Костянтинівни, підійшла до її будинку. Актриса була дуже хвора, тому прощалася з колишнім другом стоячи біля свого вікна.

    Марія Заньковецька прожила яскраве сценічне життя. Двадцятип’ятиріччя творчої діялності актриси святкували 15 січня 1908 року. На її адресу надійшло багато привітань, прибуло багато делегатів. Михайло Коцюбинський прислав листа, в якому говорилося: «Кожний, хто тільки знає українську сцену, хто знає її діячів, той ніколи не забуде Вашого імені, не забуде його історія України. Незабутній Кобзар українського горя поставив “слово” на сторожі, а Ви понесли те слово, щоб палити серця, щоб будити в них чесність до світла й рідної мови…».
    Іван Франко, будучи, хворим, через гостей передав своє привітання: «Зерно прозябало… І нива ожила і вкрилася рясною зеленню, зацвіла буйно і в слушнім часі видасть багаті плоди. Ось Ваша велика заслуга перед Україною і перед світом».
    Про гру М.Заньковецької на сцені збереглися численні відгуки театральних критиків, істориків театру, відомих діячів культури, письменників, композиторів, які дали високу оцінку творчому доробку геніальної актриси. Її ім’я згадувалося поруч з іменами Елеонори Дузе, Сари Бернар, Віри Комісаржевської, Марії Єрмолової.
Максим Рильський, якому пощастило спостерігати гру Марії Костянтинівни на сцені, згадував: «Хто хоч раз чув її спів, то задушевно-смутний, то запально-веселий, завжди овіяний чарами народної пісенної манери, хто бачив, як майже буквально літає вона в огненному танці, той ніколи цього не забуде. Мені пощастило не раз бачити Заньковецьку на сцені – на жаль, уже на схилі літ, на заході творчої діяльності».
    Марія Заньковецька брала активну участь у становленні українського театру. Вона очолювала Народний театр у Ніжині. Разом з Саксаганським організувала Народний театр у Києві, на базі якого було створено Театр імені Заньковецької (нині Львівський український драмтеатр ім. М. Заньковецької). Їй першій в Україні присвоєно звання народної артистки.
    У 1922 році святкували 40-річчя сценічної діяльності Заньковецької. Актриса, вкрай змучена хворобою, диктувала листа до своєї давньої подруги Наталії Лазуровської: «Я боюсь ювілею, бо не можу дати людям естетичної насолоди. Я хвора й безпомічна людина, мені дихати нема чим – а грати треба». Для прощального виступу обрали четверту дію з драми М. Кропивницького «Дві сім’ї». Марія Костянтинівна востаннє вразила своєю грою серця сотень її палких шанувальників. Цього ж року Марія Заньковецька знялась в ролі матері в одному з перших українських фільмів «Остап Бандура», режисером якого був Володимир Гардін.
    У 1934 році Марія Заньковецька померла. За її заповітом, актриса була похована біля могили Миколи Садовського на Байковому кладовищі.

    Вдячні нащадки і донині вшановують пам’ять про легендарну актрису.
    Ім’ям Заньковецької названо український драматичний театр у Львові, вулиці в Києві, Ковелі, Коломиї, Львові, Ніжині, Одесі, Ужгороді, Чернівцях, Чернігові та інших містах України. У 1960 створено меморіальний музей-квартиру Заньковецької в Києві, 1964 – меморіальний музей Заньковецької на батьківщині актриси. Їй споруджено пам’ятники у Києві (1974, скульптор Г. Кальченко), у селі Заньки (1984, скульптор Ю.Станецький), у Ніжині (1993, скульптор О.Скобліков). До 150-річчя від дня народження видатної актриси Національний банк України випустив пам’ятну монету.
    На сцені Кіровоградського театру ім. М.Кропивницького йшли вистави, присвячені М.Заньковецькій, ‒ «Талан» за п’єсою М.Старицького та «Коли розлучаються двоє» за п’єсою М.Барського. ХХХIV та ХХХХIV Всеукраїнське свято театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти» були присвячені ювілейним дням народження зірки українського театру.
    У фондах літературно-меморіального музею І.К.Карпенка-Карого зберігаються старовинні фото кінця ХІХ – поч. ХХ ст., на яких актриса зображена в різних ролях, газетно-журнальні публікації, дослідження відомих театрознавців, які присвячені життєвому та творчому шляху геніальної актриси.

    Глядач безмежно любив свою народну артистку. Народну – силою її таланту, глибоким розумінням прагнень, мрій і переживань. Сорок років свого життя віддала Марія Заньковецька українській сцені, відстоюючи право українського народу на своє національне, народне мистецтво.

    При створенні віртуальної виставки були використані оригінали фото М.Заньковецької
з особистого архіву колекціонера, члена Кіровоградської обласної організації НСПУ Володимира Могилюка.