Віртуальні виставки

На заповітній сцені корифеїв

    8 лютого 2024 року виповнюється 85 років від дня народження добре відомого шанувальникам театрального мистецтва на Кіровоградщині та за її межами народного артиста України Володимира Леонідовича Мироновича

    Майбутній актор народився 8 лютого 1939 року в місті Запоріжжі. Театр увійшов у життя Мироновича дуже рано, адже Володимир виріс у театральній родині. Його батько Леонід Володимирович та мати Олена Захарівна були акторами Запорізького обласного українського драматичного театру. Хлопець багато часу проводив у храмі Мельпомени і, зрештою, продовжив батьківську справу.
    Він згадував: «Я з дитинства любив театр, ходив на вистави, тим більш, що батьки там працювали. Але не думав, що після 10-го класу вступлю до театрального, тоді модні були військові спеціальності. Та я не пройшов по зору. До того ж з точними науками було не дуже добре. До Києва поїхав сам. У театральний інститут був конкурс 35 чоловік на місце. Пройшов прослуховування – сказали: здавай іспити. Склав історію, написав твір з української мови, і став вчитися акторському ремеслу». Керівником курсу, де навчався Миронович, був відомий режисер-педагог, заслужений діяч мистецтв України, професор Леонід Артемович Олійник.
    Кіровоградщина увійшла в життя майбутнього актора ще в рік закінчення інституту. Справа в тому, що головою державної комісії на випускних іспитах був народний артист СРСР Гнат Юра – наш славетний земляк.

    Доля розпорядилася так, що після закінчення у 1960 році вишу Володимир приїхав за направленням до Черкаського обласного українського музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка. Першою була роль Семена у виставі за п’єсою Марка Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю». Потім – Сергія Серьогіна в «Іркутській історії» за п’єсою О. Арбузова. Актор згадував: «На той час це була колосальна п’єса, дуже популярна. Так трапилось, що провідний виконавець цієї ролі захворів, і мені довелося за ніч вчити текст. Як зіграв спектакль – не пам’ятаю, але був великий успіх. А після того я ще 358 разів грав Серьогіна».
    Там же невдовзі почала працювати наша землячка, випускниця Дніпропетровського театрального училища Євгенія Мельниченко, чарівна актриса, розумниця, на яку одразу звернув увагу Миронович. Як згадує Євгенія Іванівна, вона «одразу закохалася, вперше побачивши В. Мироновича у ролі Сергія у виставі “Іркутська історія”. Володимир створив романтичний образ свого героя настільки кристально чистим та чесним, що не можна було не закохатися і у героя, і у виконавця. Від Сергія віяло такою бездоганною людською порядністю, що не залишалося сумнівів, що й у житті виконавець цієї ролі такий самий». Євгенія Іванівна не помилилася – саме таким і виявився Володимир Леонідович, і це відчували всі, хто з ним працював чи просто спілкувався протягом всього його життя.
    В одному інтерв’ю у Володимира Леонідовича запитали, як і де він освідчився своїй майбутній дружині Євгенії Іванівні? «На східцях Черкаського театру. Вона тільки приїхала на роботу. Познайомилися. Щось менше місяця дружили. А потім якось під час репетиції (на перерві) я біг східцями вниз, а вона бігцем піднімалася назустріч. На мить зупинився й кажу: “Женю, давай поженимось!” А вона: “Давай!” і побігла далі. Потім десь у кінці квітня нас прямо на сцені і розписали. І тут же, в театрі зіграли молодіжне весілля. А невдовзі ми переїхали до Кіровограда».

    Одного разу після вистави у Черкасах підійшов до Володимира Мироновича Михайло Донець, тодішній головний режисер кропивничан, і запитав: «Як ви дивитесь на роботу в Кіровоградському театрі Кропивницького? На заповітній сцені корифеїв – першого в Україні українського професійного театру?». Хто ж із молодих акторів відмовився б від такої пропозиції? У 1964 році театральне подружжя Мироновичів зробило свій крок назустріч долі і вже п’ятого січня 1965 року вперше вийшло на уславлений кін у виставі «Правда і кривда» за М.Стельмахом.
    «Якщо вжити космічний термін, то космодромом мого артистичного польоту, стартовим майданчиком, став театр імені Кропивницького. Саме тут відбулося становлення, зростання, гранування майстерності. Коли ми з дружиною приїхали до Кіровограда, в театрі працювала талановита плеяда акторів і режисерів. Михайло Донець, Лідія Тімош, Георгій Семенов, Костянтин Параконьєв, Микола Білецький, Іван Казнадій, Микола Сакевич, Василь Єременко, Іван Терентьєв, Григорій Рябовол та інші».
     З 1965 по 1969 рік Мироновичі грали у Кіровоградському музично-драматичному театрі ім. М.Кропивницького.

    Пізніше Володимир Миронович працював: артистом Луганського обласного драматичного театру, Львівського театру юного глядача ім. М.Горького, Полтавського обласного музично-драматичного театру ім. М.Гоголя, якому віддав 20 років свого життя і творчості. Кращими ролями В.Мироновича на полтавській сцені стали: Гнат, Націєвський, Мартин («Безталанна», «Мартин Боруля» І.Карпенка-Карого), Микита («Титарівна» М.Кропивницького) та інші. Візиткою Полтавського театру стала вистава «Енеїда» за І.Котляревським. Головну роль козака Енея протягом 18 років блискуче виконував В.Миронович.

    У 1991 році родина Мироновичів повернулася до Кіровограду (нині – м. Кропивницький). Знову робота в Кіровоградському театрі, тепер на запрошення режисера Михайла Барського. На той час Миронович уже став відомим майстром сцени, за плечима якого були ролі як української, так і світової класики. Володимир Леонідович працював актором, провідним майстром сцени, його дружина Євгенія Іванівна – артисткою, завідувачкою трупи театру. Цей період ознаменувався піднесенням творчих і душевних сил, народженням нових різнопланових сценічних образів. Театрознавець і літописець театру імені М.Л.Кропивницького Володимир Шурапов у книзі «Марко Кропивницький та його спадкоємці» так охарактеризував сценічну вдачу Володимира Мироновича: «Актор широкого діапазону, мав прекрасні сценічні і вокальні дані. Майстер перевтілення, виразної деталі, міміки, голосової модуляції, образності, психологічного малюнка, характеру, пластичності, реалістичності відтворення. Його герої – це вольові, сильні духом люди, здатні і на подвиг, і на велике кохання. Яскраво, гротескно, типізовано, по-народному виліплює актор і негативні образи. Мав великі симпатії і успіх у глядачів, критики та преси».
    Серед зіграних актором ролей слід відзначити Саву Чалого, Мартина Борулю в однойменних п’єсах І.К.Карпенка-Карого, Миколи Садовського у виставі «Коли розлучаються двоє» М.Барського, Городничого у «Ревізорі» М.Гоголя та ін.
    Володимир Шурапов згадував: «Найсильнішим враженням цієї доби була робота над “Коли розлучаються двоє...”, Микола Горохов поставив драму Михайла Барського, в якій народний артист України Володимир Миронович і Марина Єніна грали людей, з яких сто років тому починався театр корифеїв – Миколу Садовського та Марію Заньковецьку. В цій виставі автор і режисер переплели реальне життя героїв із їхніми сценічними ролями. Своєю енергією, мудрістю і відданістю героям актори зробили щось таке з нами усіма, учасниками постановчої групи, що важко передати словами, а можна лише відчути. Коли на прем’єрі побачив сльози на очах багатьох глядачів, я зрозумів, що цей катарсис тоді, мабуть, пережили всі присутні в залі...».
    Журналістка Людмила Френчко у статті «Актор, якого пам’ятають глядачі» зазначила: «Серед зіграних ним ролей насамперед слід назвати Саву Чалого за однойменним твором І.К.Карпенка-Карого. Ця роль була значущою у творчості артиста. Справа в тому, що вона під силу лише дуже професійному акторові, якому необхідно було донести авторську ідею – засудження національної зради у всіх її проявах, донести до глядача причини трагедії Сави як неминучої плати за свої вчинки. І водночас не принизити в ньому ті переваги, які він мав. Глядачі тоді особливо сприйняли гідну гру В.Мироновича, оцінив його талант та стежили надалі за його творчістю. І дуже скоро зрозуміли, що Володимир Леонідович був майстром сцени, який вміє наділити кожну роль підкупною чарівністю та виразністю».
    Особливе місце в доробку актора належить ролі Городничого у виставі «Ревізор» за п’єсою М.Гоголя (постановка заслуженого діяча мистецтв України Михайла Ілляшенка). Режисеру й акторам удалося створити чудовий ансамбль, де головною скрипкою був Городничий ‒ самовпевнений, бундючний, всевладний, перший хабарник містечка. Показаний у 2003 році на першому Всеукраїнському фестивалі «В гостях у Гоголя» спектакль кропивничан здобув високу оцінку глядачів і критики.
    Багато з нових вистав привернули серйозну увагу глядача, наприклад, «Бажання екстриму» Анатолія Крима в постановці режисера Михайла Ілляшенка (2003). Незабутній Володимир Миронович створив потужний образ сучасного олігарха пана Гараніна.
    Остання роль, яку встиг зіграти, був Максим Залізняк у виставі «Гайдамаки» за твором Тараса Шевченка. Цей сценічний образ він мріяв створити давно і вклав у нього всю свою акторську майстерність.

    За довге сценічне життя Володимир Леонідович зіграв більше 160 ролей. Він не задовольнявся тільки своїми природними даними, до таланту додавав ще силу свідомої, розумної праці.
    За вагомий внесок у розвиток театрального мистецтва Володимира Мироновича відзначено званнями «Заслужений артист України» (1984) та «Народний артист України» (2007).

    Зіграні ролі були часткою душі Володимира Мироновича. На сцені актор сповідував правду життя: прекрасну і жорстоку, мужню і слабодуху, відверту і зачаєну. Тяжка хвороба підірвала здоров’я Володимира Леонідовича. 29 лютого 2008 року його не стало.
    Колеги-кропивничани вважають, що Володимир Миронович був майстром-аристократом сцени. Він уособлював в собі сплав добра і любові, скромності і толерантності, щирості і високої порядності, моральності та інтелігентності.

    Євгенія Іванівна Миронович донині працює в театрі Марка Кропивницького. У 2016 році їй присвоєне звання «Заслужена артистка України». У творчому доробку талановитої актриси більше 130 зіграних ролей, серед яких: Галя («Циганка Аза» М.Старицького), Марися («Мартин Боруля» І Карпенка-Карого), Явдоха («Ревізор» М.Гоголя), Місіс Хігінс («Моя чарівна леді» Б.Шоу), Харитина («Республіка на колесах» Я.Мамонтова), чаклунка («Русалонька» Л.Розумовської) та ін. Вона разом з молоддю виходить на сцену і передає новому акторському поколінню свій величезний досвід.
     Науковці музею щиро вдячні пані Євгенії за допомогу в підготовці виставки.