|
Віртуальні
виставки |
|
Шляхами
письменницької долі
(до 105-річчя від дня народження Павла
Гельбаха) |
|
17 квітня виповнюється
105 років від дня народження Павла Олександровича
Гельбаха – прозаїка, драматурга, публіциста,
журналіста. Наш земляк прожив довге і цікаве
життя, залишив по собі чимало творів, частина з
яких присвячена його рідному місту. |
|
|
Гельбах
Павло Олександрович (1916-2008) –
прозаїк, драматург, публіцист, журналіст |
|
|
Народився П.Гельбах 17
квітня 1916 року у Єлисаветграді в будинку
Сікорського на вулиці Миргородській (нині –
Шульгіних). Батько майбутнього письменника
Олександр Львович працював фармацевтом на
земському аптечному складі. Мати Євгенія
Олександрівна (уроджена Ткаченко) була
модисткою. Подружжя мало четверо синів. Поява на
світ найменшого, Павла, пов’язана зі шматочком
блакитного батисту, який залишився після пошиття
чергової сукні. Євгенія Олександрівна мріяла про
донечку, вже уявляла дівчинку в маленькій
блакитній сукні і до її народження платтячко
було готове. Проте, народився хлопчик. «Вже зараз
я цілком упевнено можу сказати, що моя поява на
світ – справа випадкова… Якби не залишився
шматочок тканини, не було б сукні, не народився б
я. Людство не дорахувалося б однієї одиниці».
Хлопця назвали на честь святого Пантелеймона: «У
книгах Верхньо-Биківської церви зробили запис
про народження раба Божого Пантелеймона». Але це
ім’я одразу після хрестин було забуте. Всі рідні
називали хлопця «Палюся».
Зазначимо, що Верхньо-Биківська – це Знаменська
(від Знамення Божої Матері) церква, яка
знаходилася неподалік від будинку Тобілевичів,
нині літературно-меморіального музею І.К.
Карпенка-Карого міста Кропивницького. |
|
|
Верхньо-Биківська
(Знаменська) церква,
де був охрещений П. Гельбах
Поч. ХХ ст. |
|
|
|
|
|
Ліворуч
- фрагмент фасаду будинку,
в якому мешкала родина Гельбахів
Фото 2006 року |
|
Будинок,
у якому жила родина Гельбахів
Фото 2021 року |
|
|
У 1918, коли Павлу було
лише два роки, помер батько. У вісім років
Гельбаха-молодшого віддали вчитися до місцевої
фабрично-заводської школи № 4. Він легко
засвоював гуманітарні дисципліни, любив читати,
декламувати вірші, відвідував драмгурток.
Хлопцеві поталанило з вчителем української
літератури. Ним був директор школи Микита
Панасович Глоба. Він знав і любив українську
літературу і передав цю любов своїм учням.
«Піввіку я не живу в Україні, а й досі пам'ятаю
вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Павла
Тичини, Володимира Сосюри та інших ураїнських
поетів, яких ми вивчали. Що ж стосується Кобзаря,
то й сьогодні, розбуди мене серед ночі, розповім
його біографію так, як нам розповідав її Микита
Панасович», – писав свого часу П. Гельбах. |
|
|
|
|
Павло
Гельбах
Кін. 1920-х |
|
П.Гельбах
(перший ряд, праворуч) під час
навчання у фабрично-заводській школі № 4
1930 |
|
|
Вчився у будівельному
технікумі, медичному інституті, школі морських
льотчиків, інституті журналістики. Працював у
газеті «Батумський робітник», був власкором
«Комсомольської правди» в Горькому, Таганрозі,
Єйську, Читі, Іркутську, Баку, Тбілісі. |
|
|
П.Гельбах
1932 |
|
|
1944 року Павло Гельбах
жив у Вільнюсі. Працював головним редактором
газети «Советская Литва» (1944-1947). З 1948 року –
кореспондент «Літературної газети» у Литві,
Латвії, Естонії. Наш земляк – перший
російськомовний літератор у Прибалтиці, якого
прийняли до Спілки письменників СРСР. У 1993 р.
переїхав на Далекий Схід, мешкав на острові
Руський. |
|
|
П.Гельбах
м. Вільнюс, 1960-і |
|
|
|
П.Гельбах
з дружиною Наталією на дачі під Вільнюсом
Поч. 1950-х |
|
|
|
П.Гельбах
Вільнюс,1967 |
|
|
П.Гельбах – автор
книг «Действующая армия тыла» та «Молодежь в дни
Отечественной войны» (обидві 1942 р.), «Мой
сверстник» (1959), «Ровесники» (1961), «Дух картошки у
костра» (1964), «Ночи бессонные» (1965), «Дни
беспокойные» (1970), «Сын чекиста» (1974), «Мы –
журналисты» (1974), «Земляки» (1975), «…И вся жизнь»
(1980), «Наследники» (1981), «Срочно в набор» (1984),
«Ехали дрожки…» (1984), «Наташка с острова Русский»
(1999), «Напрасно прожитые годы?» (2002). Автор п’єс:
«Так начинается жизнь», «Источник силы» (1951),
«Счастье Карвялиса» (1952), «Крутые ступени» (1953),
«Бреднева устраивает сына». Неопублікованим
залишився роман «Прерванный полёт». |
|
|
|
|
|
|
|
|
1999 |
|
|
|
|
|
2002 |
|
|
Життя П.Гельбаха було
багатим не тільки на події, а й на зустрічі з
цікавими людьми. Багаторічна дружба пов'язувала
Павла Олександровича з письменниками-земляками
Арсенієм Тарковським, Семеном Тригубом та з
литовським поетом Едуардасом Межелайтісом.
Зустрічам з Костянтином Паустовським, Борисом
Лавреньовим, Марієттою Шагінян, Володимиром
Сосюрою, Андрієм Малишком, Максимом Рильським,
Миколою Бажаном, Семеном Жураховичем, Іваном
Шамякіним, Петром Бровкою присвячена збірка
нарисів «Книги с автографами». |
|
|
|
|
Павло
Гельбах та Арсеній Тарковський на березі річки
Неман
Литва. Кін. 60-х-поч. 70-х рр. ХХ ст. |
|
Павло
Гельбах та
Семен Журахович (праворуч)
м. Гагри. 1955(?) |
|
|
З
літературно-меморіальним музеєм
І.К.Карпенка-Карого письменника пов’язували
дружні відносини. У листах до науковців П.
Гельбах переповідав цікаві подробиці свого
життя. |
|
|
Лист
П.Гельбаха першій директорці
музею Катерині Лісняк
2004 |
|
|
Також він надсилав
власні твори. У багатьох із них Павло
Олександрович згадував рідне місто. Події роману
«Сын чекиста» і повістей «Дух картошки у костра»,
«Тарасовна» відбуваються саме тут. Міські
замальовки і спогади дитинства – важлива
складова автобіографічної повісті «Ехали
дрожки». Різноманітні події неспокійних 20-х
років ХХ століття майстерно передані автором і
створюють у читача враження особистої
присутності.
Перед читачем, ніби в калейдоскопі,
постають різні події, свідком яких був майбутній
письменник. Це і звичайний літній вечір: «В
Єлисаветграді був спекотний день. Тільки ближче
до вечора з Інгулу подув прохолодний вітерець. У
цю благословенну годину містяни, закінчивши
денні справи, виносили стільці, табуретки, лавки
на ганки будинків, запасалися соняшниковим
насінням і готувалися споглядати публіку, яка
прямувала на Двірцеву, Миргородську, Інгульську
та інші вулиці, що складали центр степового міста
в Україні. На цих вулицях були зосереджені
головні і значимі для Єлисаветграда заклади –
дворянське зібрання, два кінотеатри, ресторан,
готель, аптека, магазини, фотоательє». |
|
|
|
|
|
|
Єлисаветград
Поч. ХХ ст. |
|
У фотоательє Плетцера
малий Павло Гельбах намагався знайти негативи
світлин свого батька: «На зворотньому боці
знімка я прочитав: “Фотографія Ем. Плетцера.
Єлисаветград. Двірцева вулиця, будинок
Перимонда. Негативи зберігаються”». Наївний
хлопчик вірив, що фотоательє свою обіцянку
виконає, але не врахував, що фотомайстерня
націоналізована. Які там негативи... |
|
|
Зворотній
бік фотографій ательє
Плетцера у Єлисаветграді
Поч. ХХ ст. |
|
|
Не оминув увагою
автор знамените і за межами Єлисаветграда
юнкерське кавалерійське училище: «Кавалерійська
школа імені С.М.Будьоного була розташована в
центрі Єлисаветграда, у колишньому юнкерському
училищі. Високі червоні корпуси школи ще здавна
називали Палацом. Чому? Точно не знаю. Казали, що
колись у цьому палаці зупинялася імператриця
Єлизавета». Описав буремні часи громадянської
війни: «Елисаветград, розташований в центрі
степової України, на перехресті доріг між
Харковом і Одесою, Києвом и Катеринославом, не
можна було назвати спокійним містом. Траплялося,
що влада тут змінювалася кілька разів на день.
Нова влада – нові арешти, обшуки, пограбування,
вбивства».
Знайшлося місце у повісті і для
«солодких» спогадів: «На двадцять копійок у
продавця морозива, який стояв на розі Двірцевої і
Миргородської, можна було купити чотири вафлі
(так чомусь називалися порції морозива)»; і для
дитячого захоплення: «У часи мого дитинства над
Єлисаветградом все частіше почали пролітати
аероплани. Здається, на той час аеродрому у
нашому місті не було. Мі бігли до старої фортеці.
Адже всі літаки зникали десь там, за її валами.
Потім, віддихавшись, сідали біля дула гармат і
обговорювали все, що бачили». |
|
|
Поч. ХХ
ст. |
|
|
|
Єлисаветград
Поч. ХХ ст. |
|
|
|
Гармати
біля фортеці святої Елисавети -
місце дитячих ігор П.Гельбаха
Фото 1955 року |
|
|
Останній раз рідне
місто Павло Олександрович відвідав у 1975 році.
Зустріч зі столицею свого дитинства схвилювала
письменника: «Серце ладне вистрибнути з грудей.
Знаю, що це не найбільш свіжий образ. Проте, все
одно, коли приходжу на вулицю Калініна (колишню
Миргородську) і зупиняюся біля непоказного
півтораповерхового будинку, де минуло моє
дитинство, то свої почуття можу виразити тільки
штампами “комок підтупає до горла”, “завмирає
серце”, “перехоплює подих”». |
|
|
|
|
|
|
Краєвиди
Кіровограда часів останнього приїзду П.Гельбаха
1975 |
|
22 вересня 2008 року
Павла Олександровича не стало. Похований поряд з
дружиною на кладовищі острова Руський, поблизу м.
Владивосток |
|
|
|
|
П.Гельбах
у робочому кабінеті
1980-і |
|
П.Гельбах
о. Руський. Приморський край. Далекий
Схід. 1995 |
|
|
Фото, листи П.
Гельбаха, книги, подаровані ним, зберігаються у
фондах літературно-меморіального музею
І.К.Карпенка-Карого. Значна їх частина
представлена на віртуальній виставці. Матеріали
нашого земляка свого часу експонувалися на
виставці «Слово про місто», яка знайомила з
літераторами, що згадувли
Єлисавеград-Зіновєвськ-Кіровоград у своїх
творах. |
|
Дякуємо за допомогу у
наданні окремих фотоматеріалів краєзнавцям Юрію
Тютюшкіну та Володимиру Поліщуку. |
|
|