– Спасибі, що відгукнувся на моє запрошення, – подякувала я своєму гостю Миколі Цуканову, давнє знайомство з яким давно б мало вилитись у душевну розмову, адже колишній комсомольський секретар здійснив вчинок, на який мало хто здатен. Маю на увазі приватну галерею "Єлисаветград", яку він відкрив кілька років тому в Кіровограді на вулиці Пашутіна.

– Відкриття галереї навіть близьких друзів здивувало, – зітхнув мій співрозмовник. – Мовляв, галерея живопису в Кіровограді?! Чоловіче, ви при своєму розумі?

– Миколо Миколайовичу, давай пригадаємо, як ми з тобою до Гіталова їздили. Тобто ти мене люб’язно прихопив, бо я мала взяти інтерв’ю в нього. Олександр Васильович мене дуже культурно послав.

– Ага. Ти тоді для "Недели" матеріал готувала. "Олександре Васильовичу, я – кореспондент "Недели". А він тобі: "Та хоч і двох нєдєль".

– Він так сказав? От дідько, дівоча пам’ять. Не любив Олександр Васильович нашого брата журналіста. Здається, за винятком покійного Віктора Федоровича Ганоцького, він мало кого визнавав. Ми з ним потім трохи порозумілися, і він щиро сказав: мені працювати треба, а не інтерв’ю роздавати. Від декого доводилось чути: мовляв, за нього люди працюють, а він нагороди отримує. Що ти про це думаєш?

– Його авторитет був непідробним. Трудівник! "Герой без страху і докору", так би мовити. Таких людей і в ті часи було небагато. А злих, неадекватних, котрі все опошляють, на нашому шляху – скільки завгодно!

– На твоєму багато зустрічалося?

– Звичайно. Але хороших, мабуть, більше. Інакше я не став би тим, ким став.

– Тобто комсомольським ватажком, номенклатурою?

– Я – між іншим, робітнича кісточка. Моя трудова діяльність почалася дуже рано на ізмаїльських заводах.

– Я чомусь думала, що ти – кіровоградець. Ти так красиво говориш про наше місто на вернісажах в "Єлисаветграді".

– А я і є кіровоградець Народився тут, але за сімейними обставинами довелося переїхати в Ізмаїл. Повернувся через 16 років. Влаштувався працювати на меблевий комбінат. І відразу ж занурився у молодіжне середовище, став молодим комуністом, призначили комсоргом. О, життя було дуже цікаве і на меблевому комбінаті, і потім в обкомі комсомолу. Зараз люблять поливати брудом все підряд. Даремно. Я ціную своє минуле не тільки через молодість, а й через змістовність.

– Любов, комсомол і весна!... Вибач, що перебиваю. І ти ніколи не мріяв про цікаву професію? Ну хоча б… про космонавта?

– Коли хлоп’ята мріяли про космонавтів, я вже був дорослою людиною. Але я мріяв стати слідчим. Захоплювався книгами Льва Шейніна й інших детективщиків. Тоді до такої літератури ставилися серйозно.

– Хоч і серйозною літературою не вважали. Євтушенко, наприклад, писав: "Я надеюсь, что книга хорошая, не какой-нибудь детектив". Ну, добре, то чому ж ти не став майором Проніним?

– Я навіть вступив до Ленінградської академії внутрішніх справ, але вчасно зрозумів, що це не моє. Продовжував працювати, займався активною громадською діяльністю, заочно закінчив лісотехнічний інститут у Митищах. П’ять разів вибирався депутатом обласної і міської ради в ті перші демократичні скликання.

– Що б ти назвав своєю головною якістю?

– Прямоту. Я завжди кажу те, що думаю. Тому мене й обрали головою міського народного контролю з необмеженими повноваженнями на перших порах незалежності України, хоч тодішній міський голова цього дуже не хотів.

– А як тобі вдалося організувати галерею? Ти – не цукрозаводчик, не власник мануфакту- ри. Це ж які бабки потрібні!

– У нас з дружиною була успішна фірма "Тріада", ти, мабуть, чула про неї. Мали заощадження. Купили приміщення, ну, і відкрили… Тільки не говори мені про аптеку!

– Про яку аптеку?

– Розумієш, мені всі кажуть, краще б ти аптеку відкрив чи ресторан. Додумався! Що ти робитимеш зі своєю галереєю! А я втілив у реальність свою мрію. Я все життя працював з молоддю. І хотів зробити те, чого в місті немає. До речі, подібні галереї в багатьох містах через ряд причин вже закрилися. А ми продовжуємо працювати. Більше того, нашу галерею можна вважати унікальною, адже, крім експозицій живопису та фотографій, у нас розмі- щені сотні матеріалів, пов’язаних з історією міста. Я цим пишаюся. У нас є постійно діючі виставки. Наприклад, виставка фотоапаратів, іграшок. Ми займаємося історією міста, його художниками. Знайомимо громадськість з цікавими культурними явищами України.

– Біблія Далі?

– А що ти маєш проти?

– Нічого. Тільки й того, що не вважаю Сальвадора Далі генієм. У мене враження, що він і малювати не вміє. Єдине, що мені подобається, – "Атомна Леда". Звісно, від мого несприйняття чи сприйняття нічого не зміниться. Як кажуть, "на вкус и цвет товарищей нет". А ти як вважаєш?

– Стосовно Далі? Знаєш, я взагалі думав, це художник століття десь вісімнадцятого. І раптом – майже наш сучасник! Ні, я задоволений, що зміг цю виставку організувати. Часто мої експоненти ні сном ні духом про наше місто. Знають Київ, Одесу, Харків, а Кіровоград – це щось глибоко провінційне. Я запрошую їх у гості, ознайомлюю з містом, вони просто закохуються в Кіровоград, привозять виставки. Пам’ятаєш Кристину Катракіс? Саме той випадок.

– А як ти на священика-старовіра Савватія вийшов?

– О, це дуже просто. Я часто буваю в Ізмаїлі, на моїй другій малій батьківщині. А там багато красивих старообрядних храмів. Там я й почув про їхнього владику. Познайомився. Він ще й "постійну дислокацію" на Кіровоградщині має. Хороша людина. І, знаєш, на відміну від багатьох наших священиків, він глибоко вірить.

– Ну, на мене в першу чергу справило враження те що він – фотохудожник! Любить передвижників, як і я … А хто з твоїх експонентів справив на тебе особисто найбільше враження?

– Український художник Юрій Зорко з Донецька. Для мене він – просто ідеал. Скромна, красива людина. Його кредо: "Головне визнання, а не звання". Він – людина тонкої душі і художник прекрасний. Мені дуже шкода, але не поспішають у нас оцінювати красу, дбати про душу й інтелект. У нашому місті – 36 шкіл, і тільки п’ять – шість директорів побували в нашій галереї. А з керівників усе має починатися.

– Нелегка музика джазова! Я зрозуміла, твоя галерея – заклад неприбутковий.

– Який там прибуток! Для організації чергової виставки треба гарненько попотіти. Спасибі засобам масової інформації, вони мене постійно підтримують.

– А ще хто?

– Наші кіровоградські художники. Насамперед, брати Шаповалови, Анатолій Янєв, Фелікс Полонський… Ну, і найперший мій помічник, мій натхненник і мій надійний тил – моя дружина Світлана. Коли б не її підтримка…

– …ти б також вважав себе ідіотом, що маєш не аптеку, не ресторан?

– Ну, ні! Я – людина амбіційна і хочу увійти в історію! Не вляпатись, а увійти. Я ще ні разу не пошкодував, відкривши галерею "Єлисаветград". Важко достукатися до широкого загалу. Народ не поспішає зустрічатися з прекрасним. Для навчальних закладів міста, а саме – для педагогічних колективів ми виділили тисячу квитків. У рамках благодійної допомоги. Прийшли, на жаль, лише 28 учителів. Вірю, що настануть часи, коли сильні світу цього зрозуміють, що три відсотки на культуру – це злочин!

– Швидше б вони це зрозуміли, а то пізно буде. Ще раз дякую за розмову. Успіхів твоїй галереї, друже.