Народилася 2 вересня 1927 року в селі Васиміванівці Єградківського району Кіровоградської області. Чоловік – Потапенко Петро Григорович. Народився в липні 1926 року в місті Одесі.
   Марусю війна застала в рідному селі, Петро тоді саме виховувався в Петровському дитбудинку. У 1941 році фашисти вивезли весь будинок до Німеччини до концтабору. Там Петро перебував майже всю війну, і тільки коли полонених звільнили американці, потрапив до лав Радянської Армії.
   Марія Олександрівна під час окупації працювала у колгоспі. Тут і перемогу зустріла. Вона також внесла свою лепту в перемогу своєю тяжкою невтомною працею. А ще кожного дня чекала, коли ж мине це страшне горе, коли розпочнеться мирне щасливе життя.
   “Я ніколи не забуду той день, коли страшне слово “війна” увірвалося в життя і долі людей, порушило спокій”, – згадувала пізніше Марія Олександрівна. – Уявіть, тільки-но прийшла весна, зеленими стали сади, ниви. На широких колгоспних полях шуміла пшениця. Повітря напоєне запахом трав. Люди раділи приходу весни, вона додала роботи на колгоспному полі і в домашньому господарстві. Були сподівання на гарний урожай. А далі – тепле, квітуче літо…І раптом пролунало страшне слово “війна”. Скільки доль війна скалічила! Всі чоловіки з села були мобілізовані і відправлені на фронт. Залишилися тільки жінки та діти.
   Мені ще не виповнилося чотирнадцяти років. З перших же днів – страх смерті, страх за рідних. Фактично в мене забрали найкращі роки дитинства та юності. У мільйонів дітей з гарними вродженими рисами харакиеру: любов’ю до природи, до всього живого, до землі, до музики, образотворчого мистецтва та іншого – вони були вкрадені. Замість того, аби насолоджуватися дитинством, нам доводилося тяжко працювати за дорослих, які воювали…Невимовно тяжких втрат зазнав український народ у тій страшній воєнній круговерті, що розметала, понівечила і рзтоптала мільйони людських доль. Це справді була трагедія. Її принесли з собою тевтонські орди, які топтали нашу землю, палили міста і села, грабували надра, гнали в німецьке рабство дівчат і хлопців, вбиваючи на своєму шляху кожного, хто не зотів скорятися загарбникам. Скільки безневинних людей зазнали нечуваних тортур, знущань та принижень в численних концтаборах, тюрмах, на примусових роботах та пересильних пунктах!
   Я з нетерпінням кожного року чекаю наближення Дня Перемоги. Пісні і музика часів війни завжди до щему бентежать серце. З блискавичною швидкістю спливає час, особливо для нас – тих, хто пережив війну. Дай Бог, щоб над нами завжди було чисте небо, а спогади про війну залишаються тільки у розповідях сивочолих ветеранів та фронтових піснях”.
   Після звільнення села від фашистів Марія Олександрівна продовжувала трудитися в колгоспі. У 1948 році, коли Петро демобілізувався, вони з Марією деякий час зустрічалися, а потім і одружилися. Вирішили дістатися до Кіровограда. Довелося йти пішки. Марія Олександрівна згадує, що тоді саме був вересень, вечори вже були холодні. Першу ніч переночували під парканом будинку, де мешкала її тітка, – вона саме була на роботі. Марія влаштувалася на залізницю, а чоловік – на олієжиркомбінат. Спочатку разом з іншими відновлював завод, потім працював кочегаром. 30 квітня 1982 року йому було присвоєно звання “Ударник комуністичної праці”. Помер 5 червня 2001 року.