Народився 2 січня 1925 року в місті Кіровограді. Гаряче серце юнака рвалося на захист рідної землі, не давало спокійно дивитись на її плюндрування окупантами, тому й потрапив до діючої армії відразу після того, як звільнили Кіровоград. Незбагненні дороги війни водили радянських солдатів багатьма селами, містами, країнами. Закинула доля Вадима Івановича і в Польщу на Сандомирський плацдарм, де пройшов справжнє бойове хрещення рядовий - зв'язківець 747 стрілецького полку 172 дивізії 13 армії. Там йому довелося форсувати Віслу.
   “Полк, у якому я служив, підходив до Берліну, згадував Вадим Іванович. – Бійці вже бачили себе у столиці гітлерівської Німеччини. І раптом – крутий поворот. Пішли на іншу столицю – Прагу. Темп шалений. Піхотинці прив'язувалися до танків хто чим міг. І мчали вперед. А зв'язківці, як завжди перші.”
   У боях Вадим Іванович був поранений, перехворів на тиф, після госпіталю знову пішов воювати.
   За бойові заслуги Вадима Мунтяна нагороджено трьома медалями “За відвагу”, Орденом Слави.
   Після війни Вадим Іванович закінчив Кіровоградський будівельний технікум. Невтомний трудівник працював на будівництві Харківської ГЕС № 2, потім понад два десятки років – на “Червоній зірці”. Недноразово його відзначали за рацпропозиції. За що й користувався Вадим Іванович шаною та повагою серед колег.
   У 1948 він зустрів свою долю – Ксенію Криворученко, яка стала йому дружиною. Ксенія Андріївна переїхала до Кіровограда у 1947 році після закінчення Московського швейного технікуму і приїхала на кіровоградську швейну фабрику за направленням, потім працювала у школі глухонімих, ПТУ № 2.
   Ксенія та Вадим Одружилися в 1948 році. У них народилися двоє дітей – донька Лариса та син Євген. Порадували сивочолу старість Вадима Івановича та Ксенії Андріївни троє онуків та онучка. Але правнуків дочекалася тільки Ксенія Андріївна – Вадим Іванович довго хворів. А 11 грудня 1995 року пішов із життя.